«Постійний страх був на початку повномасштабного вторгнення. Коли я чула обстріли, одразу хапала сумку та бігла в підвал. А тепер, коли я чую вибухи, то спочатку прислухаюсь, де це відбувається. Якщо не дуже близько, то я продовжую займатися своїми справами. На жаль, ми всі вже звикли до обстрілів», - говорить Тетяна. Жінка розуміє, що це може бути небезпечно, але й жити два роки поспіль в постійному жаху теж неможливо.