Чайкун Анастасія, 11 клас, Обласний науковий ліцей-інтернат Комунального закладу вищої освіти «Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Клочко Тетяна Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Настя і я є дитиною, яка переживає воєнні часи. Ніколи не могла повірити, що події, описані в книгах з історії, стануть реальністю. Іноді важко сприймати це навіть подумки. Слово «війна» не завжди означає боротьбу на фронті. Насамперед це суперечка між людьми в їхніх серцях і душах.

За 1000 днів війни я жодного разу не покинула домівку. Подолавши нові етапи у своєму житті, хочу розповісти, що довелося мені пережити та як змінилося моє сприйняття буквально всього.

Життя перевернулося з ніг на голову 24 лютого о 6 ранку. Я та сестра прокинулися від слів тата: «Бігом сюди, подалі від вікна!» Секунд 30 -  і вибух. Неподалік від нас є аеропорт, по якому і був приліт. Пізніше, коли всі  прийшли до тями та зрозуміли, що почалася війна, ми думали: «Що з нами буде? Куди йти? Що робити?» А я розуміла, що життя не буде таким, як раніше. У моїй голові роїлися страшні думки, хотілося зникнути й потрапити у світ, де тебе не буде ніхто тривожити. Пам’ятаю перші ночі, коли ми спали разом в одній кімнаті, а по телевізору новини цілодобово гуділи про початок повномасштабного вторгнення.

Кожен день розпочинався з оголошення про тривогу і, сидячи в підвалі, я боролася з панікою.  

Війна ввійшла в життя кожного по-різному. Особисто я навчилася цінувати речі і не тільки. Усі дрібниці, навіть проведення часу з батьками - як подарунок від Усесвіту, бо тоді ми жили одним днем, не знаючи, що чекає на нас завтра. Минали дні, минали ночі, тривоги стали «звичною справою», як це не дивно усвідомлювати… Я перестала боятися виходити на прогулянку до річки, адже був час мародерів і було небезпечно виходити кудись.

Пізніше життя подарувало мені трьох прекрасних друзів - вони є переселенцями із Запоріжжя. Ми доволі багато часу проводили разом: гуляли, гралися, теревенили.

І коли розмова заходила про їхній переїзд до нас, кожного разу мозок сприймав це, ніби чує вперше. Хлопці розповідали про виїзд звідти. На відстані кількох метрів від них стояли російські танки. Чесно кажучи, тоді я розуміла, що бачила не все… Що не маю права боятися… «Вони є дітьми-героями. Пережити такі події. Спокійно розповідати про це не кожен дорослий зможе», - думала я.

Захотілося бути феєю-чарівницею, але найбільш близькою до її діяльності є волонтерство. Я приєдналася до волонтерів.

Це було нове відкриття для мене. Разом із мамою ми готували, ліпили, плели сітки, а з татом допомагали закривати збори, забезпечували одягом  та морально підтримували людей. Мій шлях ще не завершений, позаду 1000 страшних днів війни, які змінили і мене, і кожного з нас. Кожен із моїх близьких зробив для себе певні висновки та змінив щось у житті. Війна продемонструвала нам, наскільки наш народ незламний та сильний морально і фізично.

Цей період закарбується в історії XXI століття... Шлях до УКРАЇНСЬКОЇ  України…  За це бореться вся Україна. Слава Україні!