Дубініна Анастасія, 9 клас, Харківський ліцей №14

Вчитель, що надихнув на написання есе - Омелянчук Оксана Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 рік. День перед війною. Я не дуже його пам’ятаю. Все було як зазвичай. Сходила до школи, потім на танці і прийшла додому. Далі я сіла робити уроки, готувалася до контрольної роботи з математики, яка повинна була відбутися завтра. І пам’ятаю, як не хотіла її писати. Потім  просто лягла спати. 24 лютого 2022 року  прокинулася десь о четвертій годині ранку від якогось шуму, на вулицях було темно, але були яскраві спалахи світла. У квартирі була дуже напружена атмосфера.

Я подивилася на родичів, які метушилися в паніці, а, взявши телефон, побачила багато новин , різних повідомлень від друзів. Так почалась війна.

Наступні дні я пам’ятаю неясно. Ми часто бігали у підвал, там  ближче познайомились із сусідами, бо тоді через обстріли часто вимикали світло і воду, доводилося ділитися. Пам’ятаю , як ми спали в одязі, щоб у разі небезпеки швидко  бігти в укриття. Також на початку війни вечорами ніхто не вмикав світло, тому приходилось сидіти у темряві.

Якщо зараз згадувати,  то ті дні перебування в Харкові тягнулися дуже довго, але всього через дев’ять днів батьки вирішили, що ми поїдемо у більш безпечне місце.

Так на початку березня ми зібрали необхідні речі і поїхали до Полтавської області. Там в нас живуть далекі -  далекі родичі. Дорога було довгою, на вулиці було холодно і ще лежав сніг. Мені було страшно проїжджати через всі блок-пости, бо тоді ще я не розуміла, що це. Коли ми  з сім’єю приїхали у село, яке й  було нашим пунктом призначення, я побачила  невеличкий дворик і хатинку середнього розміру. Наші сусіди виявилися дуже добрими бабусею і дідусем. Які,  до речі, дуже смачно готують і часто пригощають нас різними стравами.

Після деякого часу ми обжились на новому місці. Згодом батьки вирішили, що я буду ходити до місцевої школи. Діти тут вчилися онлайн, але все одно мені було страшно.

Це як коли ти боїшся, що  не впишешся у новий колектив. Але все було не так страшно, як я уявляла. Програма в школі була легшою за мою школу в Харкові, а вчителі і діти – дуже  добрі. Так я знайшла нових друзів, з якими до сих пір спілкуюся. Ось так закінчилася друга половина навчального року. Літо пройшло добре, звичайно, хотілося повернутися додому, до родини, до друзів , але я намагалася знаходити якісь плюси у  ситуації, що склалася. . Маленьке село, в якому ми зараз живемо , дуже мальовниче. Тут неподалік від нашої хати розкинувся широкий степ, а за ним -  ліс. Повітря в селі набагато чистіше за містечкове, але  разом із з цим також приходить велика кількість різних тварин.

Подальші два роки пройшли гарно. Я декілька разів їздила додому. Нарешті зустрілася з друзями і однокласниками. У Харкові було менше обстрілів, тому усе не здавалося таким напруженим.

Деякі з моїх подруг поїхали за кордон, від чого стає сумно, як тільки я про це згадаю. Взагалі багато людей мали покинути свої домівки заради безпеки. Вони залишають родичів, своїх друзів, дім. І я вважаю, що це дуже несправедливо, тому що всі мають право жити у мирній країні, без страху того , що в будь-який  момент щось може статися.

Отак і пройшов мій шлях під час війни, або він тільки починається…