Касаткіна Любов, 15 років, студентка Оптико-механічного фахового коледжу Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, ІПЗ-13, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Романюк Oксана Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок, який позбавив мене безтурботного дитинства, почався о шостій годині з телефонного дзвінка тата: «Почалася війна...». Він знаходився в Чернігові й тому опинився у вирі подій. Приголомшення, страх за нього - межа незвіданого максимуму болю. Було таке враження, що тривога вийшла за межі мого тіла й окутала густим туманом. Уява переносила кадри з фільмів про Другу світову війну на наші сучасні міста і села. Розуміння того, що неминуче будуть людські втрати, почергово вганяло то у ступор, то в істерику. Була потреба щосекунди знати, що з моїми рідними, друзями та знайомими нічого безповоротного не трапилось. А TV й Інтернет обіцяли Третю світову війну…

Усвідомлення трагедії, як безмежного горя й лиха, прийшло з потужними вибухами і сиренами за вікном. Досі не знаю, чи можна щось зробити зі страхом, який у такі миті поглинає усе єство… Для мене найстрашніша ніч життя з 24 на 25 лютого: невизначеність, безперервний потік інформації про руйнування і смерті, неможливість заснути навіть попри фізичну втому і психо-емоційне виснаження. Тієї ночі ми полягали спати вдягненими й з тривожними валізами коло ліжка (на випадок, якщо доведеться швидко їхати з міста). Вибухи ставали усе гучнішими… А ще було чутно шелест крил янголів смерті, які літали над містом. То вони прилітали з пілотом збитого ворожого літака.

Не дочекавшись світанку, ми стали евакуйовуватись із зони бойових дій: нас їхало п’ятеро (я, моя старша сестра, її чоловік та його батьки). Машина була заповнена особистими речами - і у ній не було місця. А вздовж дороги стояли люди з дітьми, тваринками й торбами і благали забрати їх. Як боляче було дивитись в їхні очі. Згадую і ридаю…

Ми бачили багато воєнної техніки, вид якої заставляв серце вистрибувати з грудей від гнітючого передчуття.

Машини почали обстрілювати. Ми, сидячи у своїй машині, пригнулися. Чути свист куль над нами... Усе! Це усе! Я прощалась із життям і шкодувала, що не встигла нічого зробити, не встигла жити…

Скільки людей там загинуло я не знаю. Далі під час нашої дороги у небі літало два або три літаки, і ми не мали найменшого уявлення, наш це літак, чи ворожий. Дорога до Чернівців зайняла вісімнадцять годин. Я завжди пам’ятатиму цей шлях: не забуду і не пробачу!

Першу ніч у Чернівцях довелося спати у підвалі на матрацах, тут було безпечно, тут була надія, що буде завтра... У Чернівцях пройшло два нескінчених місяці очікування страшних звісток зі зруйнованого на 70% Чернігова, від родичів з усієї України, однокласників з усього світу, отримування інформації про Бучу, Ірпінь та Маріуполь… Скільки жінок, дітей, чоловіків загинуло через те, що в нашого «братського народу» негуманні прагнення?

Після початку повномасштабної війни в нашій країні мені довелося багато чого усвідомити. Головне, що я зрозуміла: потрібно вміти отримувати насолоду і задоволення від проведеного часу з рідними, друзями, у школі, на роботі та цінувати кожну мить життя.

Сьогодні Мир для мене – це щастя, свобода і мирне небо для всіх українців. Я дуже вдячна нашим захисникам, які дають нам змогу засинати і прокидатись кожного дня, дають нам змогу працювати, навчатись і жити. Ми – Українці, незламний народ! Я впевнена, що перемога за нами!