Пацюк Станіслав, 11 клас, КЗ “Городнянський ліцей №2” Городнянської міської ради Чернігівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шкут Нонна Михайлівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Час іде, дні минають. А спогади не покидають. Життя-бо велить не забувати. Цей день, ті жахи… Не хочу. Хочу забути все та заспокоїтися… Та хіба таке забувають?..

Знову виглядаю у вікно. Бачу темінь, і небо густе: зажурилось. Зазираю в спогади й бачу також небо. От тільки не світло-мирне воно як колись, і не темне. Має небо багряний цвіт… Хотілось би вірити, що то лишень тоді матінка-природа в холодні останні дні зимові небокрай підмалювала. Проте уява не стоїть на місці…

Хочу відволіктися від суворих, темних спогадів. Тоді в мене одразу виникає бажання прогулятися по місту.

Пізній вечір, такий же темний, як і той самий ранок 24 лютого 2022 року. Ідучи самотньою, безлюдною дорогою, згадую перші години війни. Пам’ятаю цю дорогу: тоді сотні людей намагалися евакуюватися, врятувати свої життя, не бажаючи прислужувати російському імператорові. Усе це контролювала тотальна паніка. Такі були мої перші хвилі війни…

Відходжу від роздумів й помічаю, що вже дійшов до степу. Його стан підказує про бувалу славу затишного лісу, уславленого в повістях усної народної творчости та далеких відголосах дитячих, уже не здійснених мріях.

Там, удалечині, видніються три тополі, відроджені матінкою-природою задля прикраси пустої, виснаженої поверхні. Їхнє похилене почуття жалю до всіх, хто живе на цій землі, віднайшло у дерев’яних душах неспокій, окроплений співпереживанням до тисяч долей. І знову темний прискіпливий голосок відлунюється в пам’яті, на все горло верещить: “Відійди од темряви, не прислужуйся їй!”. А небо та тополі розглядають мене пронизливим поглядом, нагадуючи про далекий шлях, згаданий у свідомості народу як історія успіху України.

Непримітно почало заходити сонце, так чи інакше натякало містянам завершувати свої буденні справи. Ще не покинуті хатини та багатоповерхівки починають засинати, залишаючи поодинокі вулиці без жодних проявів людства.

Спокій запанував, тільки пташині голоси ледь-ледь чутно проголошують пісенні промови, виступаючи перед українською спільнотою та співаючи схвальні слова підтримки на знак поваги та солідарности. Уже скоро вісники Бога полетять світ за очі у тепліші, спокійніші краї, однак і надалі розповідатимуть людству про міць духу козацького роду!

Тоді ж у німу розмову встряв український вітер, який уже давно супроводжував мене. Запідозривши, що моя “національна подорож солідарности” ось-ось закінчиться, на прощання він залишив останні свіжі сліди власного подиху на моїй маковій куртці… Це своєрідне розставання із жертвами війни — колишніми фанатами його симфонічно-символічних балад та увертюр.

Пісенною розмовою почали звертатися одна до одної зорі — прекрасні слухачки та монотонні оповідачки неймовірних історій. Із захватом діляться вони гіркою та правдивою хронікою виживання нащадків козацького роду, усе глибше й глибше занурюючись у таїну могутности України. Із певним співчуттям розказують про глибинні фази оборонної війни та перші вдалі контрнаступи, коли із криками “Слава українській державі!”

Батьківщина знову повертала свої частинки території, власних діточок, до себе, й аналітики прогнозували завершення кровопролиття на ближче майбутнє.

Вечір розминувся із ніччю — і все завмерло, затих кожен край міста. Втомлені від гучного дня дерева мовчать в очікуванні на мирну, спокійну ніч. Зорі замовкли, а їхній батько Місяць повернувся й знову наглядає за своїми невгамовними донечками, яким так і кортить ще обговорити ситуацію в Україні.

Вітер уже давно відспівав останню думу й відійшов у тихіші краї, споглядаючи здалеку на “мертве” місто. І тільки мені здавалося, що все навколо ще гуділо та жило.

Раптово пролунав дзвінок. То нетерплячому, ще не заколисаному темною нічкою другові закортіло обговорити останні новини з фронту. Однак я знаю: телефон залишився вдома. І остання сонна думка, що встигла промайнути в голові, наголосила: “Кохайтесь, чорнобриві…”…