Нагальнюк Ярослав, 11 клас, Іванківський ліцей Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Процик Людмила Григорівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — це не лише бої на фронті. Це очікування сирени чергової тривоги, щоб розірвати тишу, це втрати і біль, що пронизує серце, це зміна свідомості, що залишає глибокі шрами на душі. Війна — це не лише боротьба з ворогом, а й щоденна боротьба з самим собою, зі страхом, болем і відчаєм.

Ці цифри важкі й лежать на серці, як камінь. Вони символізують тисячу ранків, які починаються не з планів на майбутнє, а зі страху за свою сім’ю та країну.

1000 днів війни — це не просто цифра. Це 1000 днів втрат, випробувань, горя та конфліктів, але це також 1000 днів мужності, надії та стійкості.

Війна поставила кожного з нас на свій власний шлях. Для одних це шлях фізичної боротьби на передовій, для інших — боротьба за своє місце за лінією фронту, підтримка біженців та Збройних сил. Ми всі є частиною великої історії, і кожного дня додаємо ще один рядок до історії нашого життя, історії країни в цілому.

Мої 1000 днів почалися 24 лютого 2022 року. Я прокинувся о 7:50 ранку і подумав, що не встигну до школи вчасно. Потім я пішов до мами на кухню і запитав її, чому я сьогодні не йду до школи, вона сказала мені, що Росія напала на Україну, окупувала Чорнобильську атомну електростанцію і почала війну.

День пройшов ніби як завжди, але щось було не так. Думки, думки, думки… Що, як, де?! Неспокій, внутрішня тривога на серці. Знову запитання: як, чому, що далі?

Увечері уже прийшов до тями, щось сильно засвітило у вікно. Почалися обстріли, які й до сьогодні не закінчуються. Урятуватися можна, спускаючись у підвал. І до сьогодні це наше укріплення допомагає нам у години тривог.

Я бачив російські війська, які йшли на Київ, я бачив багато їхньої техніки. Це дуже насторожувало, знову щоденні запитання: як бути, що робити далі. Наш Іванків окупований, зв’язку немає, світла і води також.

Переживали окупацію до першого квітня 2022 року. Та раптом щаслива несподіванка: нас визволили, хотілося на повні груди голосно кричати. З’явилися радісні сльози щастя. Я такого піднесення у своєму житті ще не переживав. Низький уклін нашим мужнім і дорогим захисникам!

Ці тривожні дні багато чому навчили мене. Світ змінився, змінився і я. Я більше не можу думати лише про себе.

Ми всі є частиною чогось більшого. Це почуття спільноти й відповідальності — найважливіший урок, який я виніс з цієї подорожі.

Я також зрозумів, що росіяни — це жорстокий народ-завойовник, який нищить усе на своєму шляху. Це загарбник, який має велику власну територію, але хоче мати ще більше.

“1000 днів війни” — це історія, яка ще буде докладно написана для прийдешніх поколінь. Це шлях, який ми проходимо разом, пліч-о-пліч, об’єднавшись і вірячи в перемогу.

Я переконаний, що скоро настануть мирні дні й ми зможемо озирнутися назад і сказати: “Ми вистояли і ми перемогли!”.

Мій шлях ще триває, але тепер я знаю: що б не сталося, наша сила — в єдності, у взаємодопомозі. Я вірю в Перемогу. Слава Україні!