Петруньок Анастасія, 1 курс, Білоцерківський фаховий коледж сервісу та дизайну

Вчитель, що надихнув на написання есе - Старовойт Діана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Той день почався для мене звичайно. Я прокинулася, коли мене розбудила сестра, і, ще сонна, подумала: «Це, мабуть, як у фільмі». Сонце вже піднялося над нашим двором, обіймаючи землю своїм теплом. Ми з братами і сестрами гралися на подвір'ї, бігали між курми і козами, а мама кричала з вікна: «Не бігайте, курчат перелякаєте!» Ми сміялися й продовжували гратися. А тоді на горизонті з’явилися літаки. Вони гули так голосно, що я подумала: «Це, мабуть, якесь кіно».

Спочатку ми й справді сміялися, але мама раптом перестала посміхатися. Я побачила її очі, сповнені страху, а тато, нічого не сказав. З того моменту все змінилося.

Пройшло вже 1000 днів війни. 1000 днів – це ж майже три роки! І хоча ми вдома майже не говоримо про війну, вона завжди з нами, наче тінь, яка ходить слідом. Наша ферма все ще стоїть, наша земля ще родить, але стало більше тиші, більше страху.

Я вже не дитина. Я навчаюся в коледжі, і хочеться бути десь далеко від цього всього.

Мріяти про інше життя, думати про майбутнє, як усі нормальні люди. Але коли щовечора повертаюся додому, на нашій фермі все нагадує про війну: і тишина, і погляд мами, і навіть ті літаки, які я тепер чую десь на відстані. Мої братики й сестрички ще граються на подвір’ї, але їхні ігри вже не такі, як раніше.

Вони стали тихішими, серйознішими. Я дивлюсь на них і думаю: що буде далі?

Мама часто мовчить, коли я питаю її про майбутнє. Вона теж не знає, коли все це закінчиться. Але я вірю, що після цих 1000 днів війни настане той день, коли ми знову разом сядемо біля вогнища, і мама посміхнеться, як раніше. Я мрію про те, щоб знову бігати по траві, сміятися і не думати про тривоги та страх.

Хочу, щоб світ повернувся до нас із миром, щоб знову можна було спокійно жити й планувати майбутнє.

Війна змінила не тільки мене, а й моє оточення. Багато моїх друзів і рідних виїхали за кордон. Мені так сумно без них... Інколи здається, що вже ніколи не побачу тих, хто був для мене важливим. Ми переписуємось, але це не те саме, що сидіти разом під деревом або бігати на фермі, як колись.

Замість них до нашого села приїхали переселенці. Вони стали для мене новими друзями.

Спочатку я боялася, що ніколи не знайду з ними спільної мови, але з часом ми стали близькими. У них свої історії болю і втрат, але разом ми вчимося підтримувати одне одного. Війна змінила нас усіх, змінила моїх друзів, але подарувала нових людей, які стали частиною мого життя.