Хміль Вікторія, 2 курс, Дубенський фаховий коледж вищого навчального закладу Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Остап’юк Наталія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни в Україні — це не просто статистика або період у календарі, це величезний відрізок часу, наповнений болем, втратами, випробуваннями та водночас неймовірною силою духу і солідарністю. Для мене ці дні стали справжнім випробуванням і водночас можливістю допомогти іншим, стати частиною великого волонтерського руху, який об'єднав людей з різних куточків країни.

З початку повномасштабної війни я активно включилася у волонтерську діяльність. Коли перші бомби впали на міста України, в моїй душі з’явилося бажання не стояти осторонь.

Я зрозуміла, що, хоча й не можу безпосередньо боротися на фронті, але окрім цього є багато інших способів підтримати тих, хто потребує допомоги. Перші мої кроки полягали в організації зборів для допомоги армії. Я почала з малого — з невеликих зборів коштів серед друзів і знайомих.

Разом ми збирали гроші на продукти, медикаменти, засоби захисту та амуніцію для військових. Спочатку це були невеликі суми, але з часом кількість людей, готових долучитися, почала зростати.

Я навчилася користуватися соціальними мережами для залучення більшої аудиторії, проводила аукціони, де виставлялися вироби ручної роботи або послуги, а виручені кошти йшли на потреби захисників. Окрім збору коштів, я також брала активну участь у наданні гуманітарної допомоги біженцям. З кожним днем зростала кількість людей, які залишили свої домівки через бойові дії. Разом з іншими волонтерами ми організовували пункти допомоги, де біженці могли отримати їжу, одяг, ліки та інші необхідні речі.

Особливим випробуванням був період зими, коли холоди ставали додатковим випробуванням для тих, хто був змушений покинути рідні міста та села.

Один із найбільш зворушливих моментів моєї волонтерської діяльності пов'язаний із допомогою внутрішньо переміщеним особам. Я надавала своє житло сім'ям, які втратили домівку через війну. Це був важливий і відповідальний крок, але водночас найлюдяніший. Було непросто жити з усвідомленням того, що люди, які мешкають у тебе вдома, втратили все: свої домівки, звичне життя, інколи навіть близьких людей.

Разом з ними ми переживали страхи та тривоги, але також намагалися підтримувати одне одного.

Ще одним напрямком моєї діяльності стала підтримка психологічного стану тих, хто постраждав від війни. Багато хто з біженців, особливо діти, пережили травматичний досвід, і їм була необхідна не лише матеріальна, а й моральна підтримка. Я брала участь у створенні спеціальних програм та заходів для дітей, що допомагало їм відволіктися від війни, навчитися знову радіти простим речам.

Кожен із нас, хто долучився до волонтерської діяльності, розумів, що наша допомога може врятувати життя або полегшити страждання.

Усі ці 1000 днів стали для мене нагадуванням про те, наскільки важливо залишатися людяним у найскладніші часи. Незважаючи на втому, страхи та невпевненість у завтрашньому дні, я продовжую волонтерити, бо це не лише допомога іншим, але й спосіб підтримувати свою власну віру в перемогу та справедливість.

З кожним днем наша країна продовжує боротися, і разом з нею я намагаюся робити все можливе, щоб наблизити той момент, коли ми зможемо сказати: "Війна закінчилася, і ми перемогли".

За ці 1000 днів я навчилася багато чого: бути терплячою, стійкою, не боятися труднощів і не здаватися. Але головне — я зрозуміла, що разом ми можемо більше, ніж поодинці. І поки є ті, хто готовий допомагати, Україна залишатиметься непереможною.

Мій шлях як волонтера триває, і я вірю, що кожен внесок, навіть найменший, робить нашу країну сильнішою.