Дяденко Яна, 10 клас, Рівненський ліцей № 8 Рівненської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Назарук Ніна В'ячеславівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

19 листопада 2024 року виповниться 1000 днів  з початку повномасштабної війни в України. Це двадцять чотири тисячі годин. Ці дні стали болісними. Ось як пише сучасний поет-воїн Павло Вишебаба:

Історія в книгах довга,

Наживо – минає стрімко,

Моє покоління пише

Сльозами й вогнем сторінку…

24 лютого 2022 року – початок. О 04:30 у небі над Рівним важко загули літаки. Дорослі казали: чули  якісь  звуки, але не могли зрозуміти, що це таке.

Я, дванадцятилітня семикласниця, зранку, як завжди, міцно спала. А хто ж із вас не любить спати, особливо взимку, коли розвиднюватись починає після восьмої?!. До школи мені у той день було на 08:30. Але вже десь після сьомої ранку Viber “розривався” від повідомлень. Наш класний керівник повідомила, що почалась війна і навчання не буде.

Я зайшла на кухню, де була вся моя сім’я. Батько (Андрій) читав новини, мама (Надія) заспокоювала Аню, молодшу сестру, а бабуся Валя в сльозах промовила: “ Яночко, війна!”.

День був сумбурний, якось швидко ми не могли всього усвідомити. Але згодом вирішили, що під час тривоги будемо перебувати в коридорі. Настала ніч. Всі заснули, наче після важкої праці. Раптом - свист, звук вибуху, аж будинок здригнувся. Злякались, почали прислухатись, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Місцеві новини повідомили про влучання у місцевий аеропорт, який знаходився недалеко від міста.

Наступні дні були ще більш тривожними: повітряні тривоги, нервування, відсутність зрозумілої інформації. Почали шукати якісь заняття: збір речей для переселенців, плетіння сіток, передача продуктів для територіальної оборони. Одним словом, роботу, про яка не тільки я, а й дорослі не мали поняття.

Минув рік, другий… Майже три роки в Україні триває повномасштабна війна. До цього не звикаєш, бо болю і хвилювань стає ще більше.

Влітку цього року мій батько підписав контракт із ЗСУ і сказав, що готується іти на фронт. Я зрозуміла про небезпеку, в якій він опиниться. Сім’я просила його все добре зважити. Батько, звичайно, заспокоював всіх і сказав, що це обов’язок кожного чоловіка.

- Чому ти це робиш? – питаю я.

- Хочу робити те, що зараз потрібно всім. Адже, я трохи розумію, що таке РЕБ. Підучуся і буду знищувати кацапське залізяччя.

Що я могла сказати у відповідь? І хто йому міг заперечити? Мама? Бабусі? Молодша моя сестра?

Батько опинився на полігоні. “На навчанні,” - як він сказав. А потім був мій день народження. Серпень 2024 року. І батька вже не було поруч у цей Мій день. Вперше за п’ятнадцять років.

Сказати, що це було сумно, – нічого не сказати…

Згодом батько повернувся до нас. Аж на три дні! Радості було багато. Здавалося, наче після холоду повертається тепло. Це сталося 1 вересня. І тому сьогодні – це один із найкращих днів у моєму житті.

Я багато розпитувала його про те, що він бачив навчаючись. Знаю, що не все він розказував. Та і я не все розуміла і  не  все  мені  треба  знати. Війна ж. Але для себе зробила висновок: “Війна – це страхіття, вона впала на плечі таких, як мій батько”.

Через кілька днів ми проводжали його на справжню війну. Мене охопив відчай, страх, що я можу не побачити свого найкращого, найдобрішого у світі тата…

Але змушена взяти себе в руки, триматися та молитися Богу, аби був  милосердним до мого батька та його побратимів і  беріг їх від небезпеки. Наповнював  їхні душі та серця відвагою, а у ворога вселив страх,  сором і  вселюдський  біль. Той,  який  зараз  відчуває  вся  моя  Україна. А  вона  неодмінно  переможе, зберігши  незалежність і цілісність   своїх земель.

І нам, таким ще молодим, не доведеться брати до рук зброю, щоб захистити  право на ЖИТТЯ  і ВОЛЮ.