Ягутян Емма

11 клас, Омельницький ліцей Онуфріївської селищної ради Кіровоградської області

Вчителька, що надихнула на написання – Бендюженко Ірина Анатоліївна

Війна. Моя історія

Мені сьогодні знов наснилася війна.

Така реальна, ніби очі в очі.

І біль безмежний серце обійма,

А мозок це сприймати все не хоче.

Війна… Яке криваве і жорстоке слово. Ще 23 лютого 2022 року про страхіття війни я дізнавалася з книжок та фільмів. До 24 лютого спокійно ходила до школи, вчила уроки і такі слова, як: “ Спокійної ночі, гарних сновидінь!”, - сказаних мамою, сприймала, як щось буденне і звичне. Все змінила одна ніч. Ранок 24 лютого розпочався не звичною філіжанкою кави з молоком, а страшним гулом пролітавших над хатою ракет. Ворожих ракет…

Їх гул – страшний, з легким свистом – запам’ятається мені на все життя. І, мабуть, моє дитинство і безтурботне життя відлетіло кудись із гулом тих ракет.

Я відчула себе дорослою і зрозуміла, що почалося щось страшне. І почалося… Виття сирен, повітряні тривоги, відключення електроенергії, блекаути… Все як з якогось фільму жахів. Тільки цей жах став реальністю.

Спочатку ми з мамою швидко зібрали документи і речі, приготували “тривожну валізку”. По телевізору показували міста Маріуполь і Київ, їх героїчну оборону. А далі: Гостомель… Буча… Ірпінь… Ми всі дізналися про ті страхіття, які коять нелюди, знущаючись над людьми і зрозуміли, що таке війна.

Перші дні, під час повітряних тривог, ми ховалися в погребі. Було страшно, але батьки мене заспокоювали. Всі думали, що війна скоро закінчиться. Та ось уже два роки, як мій народ героїчно бореться за свою незалежність.

В громаду все частіше і частіше почали надходити страшні звістки про загиблих захисників. У нашій школі, у багатьох моїх друзів, батьки теж на фронті: героїчно борються за суверенітет нашої України. Я молюся, щоб всі вони повернулися додому живими і неушкодженими. І не тільки вони, а всі діти нехай дочекаються своїх батьків, жінки – чоловіків, матері – синів. Адже це якась дикість у 21 столітті хоронити 20-річних героїв.

На мою думку, у сучасному світі всі конфлікти повинні вирішуватись дипломатично. А війни із застосуванням сили, з кровопролиттям і смертями повинні залишитися в минулому. Хочеться вірити, що коли-небудь люди навчаться цьому, а про світ без воєн можна тільки мріяти.

Було б добре, якби жодна дитина в світі не знала, що таке війна. На жаль, моєму поколінню “випала нагода” дізнатися про війну не зі сторінок підручників історії, а з реалії життя. І я тепер розумію справжній зміст тих маминих слів: “ Спокійної ночі, гарних сновидінь!”. Це так важливо, коли ніч спокійна, без повітряних тривог. Тепер я розумію, що

мої проблеми, в порівнянні з тим, що я дізналася від людей, які проживали в зоні бойових дій та від військовослужбовців, які повернулися з війни, здаються дрібними.

Їхні історії про те, як вони втікали, залишаючи будинки та знайомих, як втрачали найдорожче – своїх рідних, заставляють задуматися над сенсом життя.

Я тепер розумію, що необхідно радіти кожному дню, кожній щасливій події, кожній зустрічі з рідними. Адже війна знищує не тільки будівлі, культурну спадщину, вона руйнує життя людей, змінює життя кожної людини.

Ми продовжуємо жити в умовах війни, але дух наш незламний. У нашій громаді є добровольці та волонтери, які забезпечують потреби військовослужбовців на передовій. Вони відправляють їм їжу, збирають кошти на автомобілі, прилади нічного бачення, дрони. І, я думаю, в цьому наша сила, коли ніхто не стоїть осторонь, а всі працюють на Перемогу.

Війна показала нам не тільки те, яку велику ціну варто заплатити за мир і стабільність, а і те, якою силою ми можемо бути, коли стоїмо разом.

Війна повинна закінчитися, щоб Україна могла повернутися до свого шляху розвитку, адже українці, як ніхто, заслуговують на мирне життя і незалежне майбутнє.

А поки вона триває, я хочу низько вклонитися і подякувати кожному солдату, який зараз на передовій. Саме ціною власного подвигу вони відвойовують нам спокійне життя, право на навчання. І найменше чим я можу їм віддячити, це гарно навчатися, щоб після закінчення школи здобути омріяну професію. А мрію я стати психологом, щоб після війни лікувати скалічені душі мого народу. Віра в Перемогу окрилює мене і надихає впевнено йти до своєї мети.