Історії, які ви нам довірили
Макарчук Вікторія, 16 років, учениця 11 класу школи №8, м. Київ
Вчителька, що надихнула на написання - Клімова Олена Анатоліївна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
До 24 лютого слово війна я чула лише від учителя історії. Але навіть тоді я ще не розуміла, що таке війна і які емоції доведеться пережити. В моїй родині день повномасштабного вторгнення почався надзвичайно рано. «Доню вставай, почалась війна!!»- саме з таких слів почався мій ранок. Пам’ятаю, як за декілька днів до початку, почали говорити, що буде війна, але тоді ніхто всерйоз не думав про таке, я і уявлення не мала як це страшно. У моїх батьків була паніка, що робити, які речі збирати, куди взагалі їхати? Я почала стежити за новинами поки, вони пішли до магазину, щоб мати якісь харчі в запасі. Але знову почувши вибухи, наче десь неподалік, я поняття не мала, що мені робити. Цей день і ці емоції запам’ятаються для мене на все життя.
Кожного вечора доводилось вимикати світло і зашторювати штори, так щоб взагалі нічого видно, щоночі прокидатись від звуків сирен і розуміти, що в будь-який момент потрібно буде підриватись з ліжка і бігти в укриття чи взагалі кудись від’їжджати.
Саме після таких кількох днів, я усвідомила для себе, що в моїй країні йде війна. Я намагалась не залишатись сама в кімнаті, а постійно бути в рідними та підтримувати їх, адже в такий час їм особливо нелегко.
Трохи згодом ми відправились на західну Україну, оскільки в тата була робота, він залишився в Києві. Мені було дуже страшно за нього, він часто телефонував і розповідав, що там не спокійно. Поживши трохи в іншому місті усвідомлюєш те чого раніше зовсім не цінував і не помічав.
Моїй мамі було дуже складно пристосовуватись до нових умов, адже ми приїхали і не знали тут нічого, вона втратила роботу і думки проте, як вижити за ті гроші, які були дуже часто крутились в неї в голові.
Мій молодший брат, вже не такий малий і розуміє що таке війна, але все одно коли думаєш, що як раз зараз проходить його дитинство, час, коли ти ще малий і хочеш, щоб про тебе піклувались, спілкуватись з однолітками не тільки онлайн але й вживу. Я часто дивлюсь на нього і розумію, що війна дуже змінила його, він подорослішав, він розуміє, що має свої обов’язки та права. Іноді дуже хотілось побути на самоті, щоб усвідомити все почуте за день, бо навіть, коли ти хочеш відмовитись від всіх новин, вони все одно десь з’являться в тій самій рекламі чи соціальних мережах.
Дуже важко було спілкуватись з рідними та друзями по відео зв’язку, кожен раз намагаєшся запам’ятати їхню усмішку і голос, адже не знаєш чи матимеш можливість побачити їх завтра.
Якось вночі ми вперше почули в цьому місті сирену. Тоді всі ми зрозуміли, що навіть тут ми не сховаємось.
На даний момент пройшло вже більше між 200 днів від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. І зараз кожен українець навіть на свій день народження, задуваючи свічку, мріє про мир, а від кожного українця іменинник отримує в побажання мирного неба над головою. Я з нетерпіння чекаю перемоги, я вірю і я знаю, що ми переможемо. Хочеться швидше вийти на вулицю і не боятись, що знов почуєш сирену…
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
