Дарина Пайцун, 16 років, учениця 10-б класу Київського ліцею «Універсум», м. Київ

Присвячую вчителю української мови та літератури СЗШ №5 м. Сєвєродонецька Крижній Катерині Митрофанівні

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

– Дарино, не сиди біля вікна! – каже мій тато. Він підходить до мене та відсуває стілець.

Я сиджу на стільці за комп’ютером в кімнаті мого старшого брата. Йому 17 років і він не живе з нами. Я навіть маю право назвати цю кімнату своєю. Я дивлюся свій улюблений мультик «Вінкс». Мені сім років, я тільки закінчила перший клас. На столі валяється моя улюблена маленька фігурка Піксі. Я стільки разів купувала «Кіндер сюрприз», щоб отримати саме її. Нарешті мені це вдалося. Моє світло-русе довге волосся заплетено в косичку. Я одягнена в свою улюблену жовту футболку та фіолетові спортивні штани. Кінець травня, в кімнаті тепло.

– Чому? – питаю я. Дивно, чому не можна сидіти біля вікна?

– Тому що стріляють, – каже тато, – а від ударної хвилі може вилетіти скло.

Луганськ окупований, ми переїхали. Ми постійно переїжджаємо: спочатку Київ, потім Фастів, потім Сєверодонецьк. Я змінювала міста, як рукавиці.

Хоча ні, рукавичок у мене всього двоє.

В Фастові я жила два роки. Там ми орендували житло. Мама весь час була в Сєвєродонецьку. Я жила з татом, тьотею та бабусею. Ходила до школи. В мене були друзі, власна кімната, сім’я, тільки мама була далеко, дуже далеко. А хотілося, аби вона була поруч. Я чула, що мама купила квартиру. Я так сильно хотіла побачити свій новий дім.

Що таке окупація я відчула на собі. Раз ми приїхали в окупований Луганськ. Я стиснула свої холодні пальці, рукавичок тоді не було. 2016 рік, мені дев’ять. Я стою навпроти АТБ – колишнього АТБ, тепер я навіть не знаю, як назвати цей магазин. Від АТБ тут лишилося лише місце. Тут завжди був український прапор, зараз –– російський. На вулиці віє завірюха. Мені холодно, до кісток холодно. На мені теплий фіолетовий пуховик, але він не гріє. І справа не в температурі повітря, справа в місті. Воно пусте, майже безлюдне. В руках я стискаю свою фіолетову резинку. Я люблю цей колір. Моє довге волосся заховане під шапку. Я дивлюся на місто мого дитинства. Я не хочу, аби сюди їздила мама. Але тут бабуся, ми не можемо її забрати, бо вона не хоче їхати звідси.

– Мамо, мені холодно, я хочу додому, – шепочу я.

Я не знаю, що я маю на увазі, коли кажу слово «дім».

З того разу я більше не була в Луганську. В 2017 році я змусила себе звикнути до нового міста, нової школи, нових можливостей. Нова квартира була набагато менша за попередню. Але ми були її власниками, а це означало, що ми могли її змінювати. Стару жовту ванну замінили на нову, білосніжну, хай і маленьку. З’явилися нова школа, друзі, коло спілкування. А ще батьки почали ремонт кухні.

Плита більше не покрита жиром, що не відмивається і навіть витяжка працює. А ще мама каже, що в мене знову буде своя кімната. Я так про це мрію.

2019 рік, я в шосту класі. Ремонт моєї спальні подарував мені новий стіл та полички для книжок. В мене є найкраща подруга і я хочу змінити школу. На цей раз із власного бажання, бо знайшла кращу, а не через переїзд. Тато отримав роботу онлайн, а мама все ще працює в своїй службі.

В новій школі новий клас. Він дружній та відкритий, зовсім не такий, як попередній. 2021 рік запам’ятався мені тим, що я таки змінила школу. Я цього хотіла два роки. Нарешті. Я досягла бажаного, я знову щаслива.

На початку лютого 2022, ми завершили ремонт. Одразу після нового року, ми купили диван. Іронічно, але минулого разу, коли ми купили диван в Луганську, почалася війна. І якщо тоді було смішно, то зараз не дуже.

Я отримала свою кімнату. Я так давно про неї мріяла.

Але квартира зруйнована, в моїй кімнаті діра, там навіть вікон не має.