Сноз Аліса, 16 років, учениця 11-А класу Київської інженерної гімназії, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Кіяниця Ніна Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

«Я склала тест із німецької мови. Нарешті! Усі ці переживання та постійні нервові перегортання сторінок у намаганні запам’ятати хоч ще трошки - позаду. На четвер залишилося лише повторити уривок. О, який же нудний той уривок з Кобилянської дала нам вчителька. Нехай. Здам і забуду, а там і п’ятниця»,- з такими думками лягала спати я в середу, 23 лютого, кладучи листок з ненависним уривком під подушку. До омріяних вихідних лишалося ще трохи, майже два кроки – і я вже там. Раз –два, раз - два, раз-два..

Першим, що я почула – телефонний дзвінок від бабусі. Надворі тільки світало, але у спальні вже працював телевізор, зазвичай німий. Стурбованими голосами перемовлялися мої молодші брат із сестрою. Пролунали вибухи – раз, два! Небо стало яскраво-помаранчевим. Почалась війна.

Ми зібрали тривожні валізи. Дихати стало чомусь складніше. Усі телефони кричали, розривалися від дзвінків та повідомлень, на них я уже не зважала. Очі, немов застиглі, дивилися тільки в телевізор. Так було легше. Сльози стояли десь у горлі, не наважуючись йти далі. У голові поселилася моя улюблена колись зима. Потроху виїжджали сусіди, з тими, що залишились, бачились у блідому, жовтавому світлі паркінгу. Дорослі перемовлялися короткими фразами, діти мовчки плакали, собаки зиркали один на одного, але зберігали тишу. Я сиділа на маленькому шматку пінопласту, у трьох светрах та у двох парах штанів. Світло від лампи навпроти відбивало химерні візерунки. Раз-два, раз-два, раз-два…

У паркінг сусіднього будинку мешканець приніс гранату. Її знайшли швидше, ніж вона встигла здетонувати, але ми перемістилися у спільний коридор до ліфту. На поверсі залишилася лише наша родина. Батько і консьєрж стали патрулювати напівпорожній багатоповерховий дім. Вікон світилося все менше.

Світло в коридорі не вимикалося. Ми спали в одязі та взутті – шкіра стала червоною та постійно пекла. Я на це не дуже зважала – читала новини, ковтаючи їх, мов гарячий чай. Мої собаки та кіт, здавалося, вивчили звук тривоги, і разом з нами бігли у коридор. За сніданком, якщо щастило мати його на кухні, ми мовчали. Мама годувала голубів, які незрозуміло звідки прибилися до нас. Кожен день у голові змішався в постійне коло – штучне світло стомлювало очі, на вулицю ми не виходили, вишивати заважав один простий факт – тремтіли руки. Собака поряд гучно хропів. Раз-два, раз-два, раз-два..

Ми вирішили їхати до Львова: там живе мамина сестра. Я не хотіла. Моє рідне місто дивилося на мене байдуже, проводжаючи військовими з автоматами на блокпостах та зачиненими магазинами. Мама плакала, батько піджимав губи. Молодші грали в слова. Тварини спали. Я почувалася зрадницею. Після восьми годин в автобусі ноги не хотіли ходити. Своє тимчасове місто я зустрічала слізьми.

Радість звільнення Києва змінилася шоком. Буча. Ірпінь.

У Бучі був прекрасний парк, в який ми хотіли поїхати з батьками, в Ірпені – мій улюблений табір.

Хотілося кричати, кудись втекти або просто забути. Я рахувала сирени, авто на вулиці. Раз-два, раз-два, раз-два..

Львів я полюбила всією душею – він став моїм другом, моєю схованкою, моїм лікарем. Я повернуся туди, і не раз. Позаглядаю у відриті нарешті магазини, ще раз подивлюсь на пам’ятки та пройду всіма екскурсійними маршрутами. Місто буде тим же, яким і було. Але «Я» тепер інша.

Іншою мене зустрів і рідний Київ. Війна вже стала частиною мене. Телефонувати або писати раз на тиждень усім, кого не мала змоги бачити, – стало звичкою. Прораховувати додаткові виходи з будівель та шукати ті кляті дві стіни – стало звичкою. Якомога більше говорити «люблю» стало навіть більше, ніж звичкою – необхідністю. Батьки постаріли, я бачу біль в їхніх очах. Мої молодші знають багато того, чого не повинен знати і дорослий. Я мовчу. Скоро скінчиться війна, але спокій у людських душах поселиться не одразу. Я чекала миру як дива, проте зараз відчуваю його неспинну ходу: раз-два, раз-два, раз-два…