– Ганно, ви корінна киянка, і все ж вам довелося потрапити під обстріл. Як це сталося? 

– Напевно, 2015 рік я буду пам'ятати все своє життя. Початок січня, заплановане відрядження на схід нашої країни. Першою областю, яку я відвідала, стала Донецька. Колеги зустріли мене на вокзалі Волновахи, і ми відразу відправилися по робочим зустрічам.

Якщо чесно, то в якийсь момент я навіть не зрозуміла, що відбувається. Сирена, бронежилет, незрозумілий звук, схожий на вибух, ціла канонада вибухів – і ми опиняємося в бомбосховищі.

Все відбувалося, як у страшному серіалі. Біля мене навпочіпки сиділо троє маленьких діток разом з мамою, як я потім дізналася, вони поспішали на свято в дитячий садок. Дітки були з надувними кульками. І ось одна кулька лопається – і всі, хто знаходилися зі мною в одному приміщенні, присіли і прикрили руками голови. Одна жінка почала читати молитви. Сказати, що мені було страшно, нічого не сказати.

Знаєте, про що я подумала, як тільки все почалося: «Якщо раптом зі мною щось трапиться, як без мене будуть батьки?»

– Перший день війни. В який момент ви зрозуміли, що все змінилося?

– У моїй свідомості день, коли почалася війна, складається з двох епізодів. Перший – звичайно ж, 18-20 січня 2014 року, причому даний проміжок часу для мене склався в один день.

За якимось диким збігом обставин 19 січня я опинилася на головній вулиці Києва, Хрещатику. Мої відчуття не можна передати словами або викласти на папері. Коли повз тебе проносять поранених хлопців, а вдалині ти бачиш охоплений чорною димовою завісою Стадіон імені Валерія Лобановського, і в свідомості змішується те, що відбувається, у що ти просто відмовляєшся вірити.

Другий епізод – також не конкретний день, а конкретний рік, що склався в один день. Ми з чоловіком стояли біля залізничного переїзду міста Вишневого. Чекали, коли проїде поїзд. І раптом крізь тишу почав лунати шум, що наближався. Чим ближче під'їжджав поїзд, тим шум наростав. Це були поїзди з військовою технікою. Повз нас проносилися танки, бойові машини. І в моїй свідомості відразу склався страшний пазл – це війна. Воєдино злилися всі події: розстріли в Києві, анексія Криму, окупація Донецька і Луганська, зруйнована «Донбас Арена», Донецький аеропорт.

Для мене особисто немає якогось конкретно дня, є роки, що страшно склалися в нескінченні військові дні.

– Завершіть фразу «Війна - це ...»

– Смерть, страх, сльози дружин і матерів, покалічені долі. Діти, позбавлені дитинства, відсутність миру.

– Нам властиво стирати з пам'яті неприємні події. Про яку подію з моменту початку збройного конфлікту на Донбасі ви б хотіли забути (або не можете забути)?

– Не впевнена, що зможу забути деякі події. З пам'яті можна, звичайно ж, постаратися витерти щось особисте, але неможливо забути, як проводжала друзів захищати Донецький аеропорт, як провідувала в госпіталі пораненого чоловіка своєї кращої подруги, як ридала в трубку телефону, коли почула голос свого друга дитинства, який вийшов з Іловайського котла живим.

Чи не зможу забути, коли в лексиконі з'явилися слова: війна, військовий конфлікт, смерть.

Часом хочеться, щоб це все було просто страшним сном, який пройде і настане світанок.

– Як війна вплинула на ваше життя?

– Моє життя, як життя мільйонів українців, уже ніколи не стане колишнім. Воно було розділене війною на до і після.

 – Як змінилися ваші цінності і пріоритети через війну?

– Мої цінності не змінилися. Сімейні цінності для мене завжди були на першому місці. Щоб не відбувалося, моя сім'я для мене була, є і буде найголовнішим пріоритетом в житті.

 – Що для вас стало найціннішим і найважливішим за останні роки?

– Найціннішим став мир, який, як з'ясувалося, може бути дуже крихким, кришталевим.

– Про що мрієте?

– Якщо глобально, то звичайно ж, про мир.

 – Що таке щастя?

– З роками в поняття щастя я вкладаю здоров'я моїх близьких. Адже за великим рахунком, все інше можна купити, а от здоров'я, на превеликий жаль, не купується ні за які гроші.