Середоха Віолета, 16 років, учениця 11 класу Перещепинського ліцею
Вчителька, що надихнула на написання - Базя Юлія Сергіївна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Двадцять четверте лютого, четверта година найпаскуднішого ранку не тільки в моєму житті, а і в житті інших українців. Саме в цей день почалася війна.
Перше, що я почула того дня, — це не «Добрий ранок», а мамине істеричне: «Почалося». Мій сонний мозок розумів, що мама говорила про початок війни і хоча до війни нас готували ще з шістнадцятого лютого, але усвідомити те, що це все реально, мені було складно ще декілька днів. Ба навіть зараз мені складно це нормально усвідомити. Хоча на розлади психіки я ніколи не скаржилася.
Двадцять четвертого лютого ми з друзями нашої родини зібрали речі і поїхали до якогось села, де пробули чотири дні — більше ми там не витримали. Всі ці дні мене начебто не існувало. Я робила якісь рутинні речі, а подумки була в якомусь просторі, мозок нібито заблокувався. Все, чого я хотіла, — це повернутися до рідної кімнати, де було б тихо і можна було б спокійно подумати над всіма подіями.
З приїздом додому існувати стало легше, але тільки до вечора, бо вже ввечері під час кожного сигналу тривоги починалася біганина в підвал. І неважливо, чи з мокрою головою ти туди біжиш, чи в піжамі, чи сонна.
День зараз або ніч — ти просто біжиш. В такому темпі моя родина прожила приблизно два місяці.
На черзі денній цих місяців була паніка, тривога, страх і думки «Що буде далі?», «Хоч би дожити до завтра», «Хоч би не прийшлось виїжджати з України». Це насправді було щось і з чимось.
Після декількох місяців, на жаль, всі почали звикати до війни, тривога нікуди не зникла, вона залишається десь всередині, але ззовні стало не так страшно. Вже спокійніше я почала ставитися до сирен. І лише коли щось летіло над будинком, я на ватних ногах бігла в коридор і чекала, поки це щось пролетить далі.
Від жахливих новин, від болю за наших людей мене відволікало онлайн навчання та думки про літо. Десь всередині душі в мене була надія, що влітку все скінчиться, бо сезон, який викликає у мене найбільше радощів, не міг бути таким жахливим, але дива не сталося. Літо вкрали вороги.
Літо скінчилося, і знову почалося онлайн навчання, хоча воно й відволікає, але дуже хотілося б закінчити свій одинадцятий клас у школі.
Зараз як би я не мріяла про офлайн навчання, все ж сильніше я мрію про те, щоб війна закінчилася. Хочеться, щоб кожна свинота, яка вчинила злочин проти нашого народу, була покарана. Я мрію про те, щоб кожен українець знайшов у собі море ненависті до цієї недотепної русні, щоб кожен позбавився від їхнього бруду, щоб кожен почав говорити рідною мовою і вірив у нашу перемогу і в наші ЗСУ. І навіть якщо цим злочинцям вдалося проникнути на наші землі й почати робити найстрашніші речі, то це ненадовго, бо вони слабші за нас, а ми українці все витримаємо, все відбудуємо. І як казав Тарас Шевченко: «Борітеся – поборете!» Воно так і буде. Я упевнена в цьому на всі сто.
