Чорба Поліна, учениця 10 класу Одеського приватного ліцею "Вєда"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зосімова Лілія Олександрівна

Війна. Моя історія

У середу, двадцять третього лютого, я поверталась додому зі своїм однокласником Петром. Як тільки ми вийшли зі школи, він сказав: “Завтра буде війна. Як ти думаєш, що буде робити школа?” Знаючи як наші вчителі не любили онлайн навчання відповіла, що вони точно побудують якусь захистну фортецю, аби ми тільки приходили до школи.

Я впевнена, що Петро чаклун та завжди боялася його ідей. Особливо під час цієї розмови, коли він каже, що в школі почнуть створювати радіаційних драконів для захисту.

В четвер прокидатися було складно, я всю ніч грала в ігри, замість того, щоб готуватись до двох контрольних. Готувавшись до сну - почула якийсь незрозумілий бах. Тоді вирішила, що ігнорувати це – буде чудовим рішенням, але в мене не вийшло. О восьмій двадцять , я пішла чистити зуби, вмиватись, адже того дня мав бути чарівний вечір, тому що запросила подружку в гості.

До мене в кімнату забігла мама, з переляканими очима: -Ти куди взагалі зібралась? -У школу, можна? -Поліна, в нас війна почалась, яка школа?

Довго дивлюся на неї, і все що можу сказати: “То сьогодні можна не іти?” Напевно я зраділа, вчителька фізики не буде жалітися мамі, контрольні не доведеться писати і  просто зможу побути вдома. Весь залишок дня  думала, що Петро влаштував нам всім пранк, і в понеділок  знову піду до школи.

Перші чотири дні я провела вдома, не могла навіть у вікно дивитись. Тільки постійно слухала музику і малювала. За цей час написала три великі картини і намалювала близько сімдесяти малюнків.

Впродовж декількох днів майже не розмовляла і все навколо ігнорувала, можливо, навіть почала плутати день і ніч,  перестала орієнтуватися взагалі у часі. Вночі доводилося спати у ванній, мама з великою тривогою дозволяла мені знаходитись у своїй кімнаті, можливо, вона хотіла, у випадку вибуху, захистити мене своїм тілом.

У понеділок до школи я так і не пішла, але вперше вийшла на вулицю, щоб поїхати з України. Я була розлючена та не розуміла, як можна покидати свій дім, якщо поки все добре.

До кордону з Молдовою ми їхали довго, не знаю точно скільки, але я почала слухати свій плейлист з піснями гурту "Type o negative" вже втретє. В якийсь момент позаду нас пролунав вибух, це допомогло нам доїхати швидше, бо ми стояли на кордоні вже через двадцять хвилин. Нареченого моєї мами не пустили далі, нам довелося йти далі пішки.

На щастя, біля Румунського кордону нас чекали родичі, що приїхали за нами з Чехії. Коли ми вже майже дійшли до них, біля нас зупинилась жінка і запропонувала допомогу, вона виглядала наче янгол, що допоможе мені з усім впоратись, я б хотіла провести з нею залишок свого життя.

Але мама сказала, що ми впораємося самі. Я була в ступорі, коли ми дійшли до машини родичів, біля неї стояли два високих і довговолосих чолов'яги. Один з них Дмитро - мій троюрідний брат, а другий, Олег - сентиментальний друг Дмитра. Великою машиною ми їхали в Румунський готель. Олегу було дуже цікаво, яку музику я слухаю і він змусив маму слухати плейлист разом. Наступним ранком ми вже дісталися до матері Дмитра і залишились там жити.

У Чехії мені довелося ходити у школу, там було просто жахливо: діти насміхались, деякі вмикали гімн росії. Хлопчик, з яким мене посадили, тикав в мене циркулем на кожному уроці геометрії.

Дорослі вчителі добре до мене ставились, але їх було мало. У перший тиждень нас поєднали з іншим класом. Там був хлопчик, його звали Річард, він єдиний, хто ставився до мене добре. П'ятого травня я не пішла до школи, а весь день плакала. Мама сказала, що так більше не можна, і купила нам квитки додому. Я в Україні, і мені добре.