Я їла те, що було в погребі. Хліб не привозили, його пекла сама, якщо була мука. У Золотому не працювали магазини. Нічого страшнішого немає, ніж переживати обстріли та хвилюватися за рідних.

Вирішальним моментом, коли я зрозуміла, що треба їхати, стало те, що дитина дуже плакала і боялася. Я швидко зібралася та вирушила.

Евакуація була дуже страшною через обстріли. З собою я взяла кота і собаку, вони для мене - члени родини.

Я переїхала в Дніпро. Зараз хочу повернутися додому і відбудувати все, що зруйнували росіяни. Поки живу одним днем.