Марія вдячна всім людям, які надають допомогу їй і мешканцям її громади. Вона і сама допомагає, чим може, хлопцям, і попри війну піклується про чистоту у місцевому парку

Мені 64 роки. Проживаю в Миколаївській області, село Галицинове. Дістало і нас. Пошкодження в нас невеликі, але по селу люди дуже постраждали. Я не виїжджала - вже такий вік, не хотілось їхати. 

Перші місяці ми в підвалі жили - облаштували собі там. Потім помаленьку стали виходити назовні. 

Працювала я в школі. У нас там були переселенці, люди, які дуже постраждали і залишились без житла. Вони в нас проживали два місяці, а ми їх годували, допомагали, біля них були весь час. Два місяці ми в школі ночували і жили на роботі. 

Я працювала ще в парку, прибирала. Як би не було, життя йде, і хотілось, щоб в громаді і селі було чисто. Зараз працюю надалі. Два мої сини служать. Перший в АТО з першого дня пішов. Старший комісований був, але як частково придатний - знову пішов воювати. Думаю, що все буде добре, перемога буде за нами. 

Дякую, що нам допомагали організації різні, з ООН приїжджали. Багато організацій релігійних приїжджали, допомагали нам продуктами і хімією, пральні порошки давали і мило. Хто чим міг, тим допомагав. 

Потім стало трішки тихіше, і нам стали матеріали давати на відновлення. У нас дах був пошкоджений - сусіду в гараж потрапило, а нам посипалось на дах. Допомагали і до сих пір допомагають. 

Хліб видавали нам, і до сих пір видають в нашій громаді раз в тиждень - по буханці на двір. Маленька допомога, але допомога. Багато людей без роботи залишилось, тому тяжко.

Я зараз працюю в школі, як і раніше, але зарплати вже не ті, що були. Нам багато урізали, бо немає чим платити. У нас неповна зарплата, вихідних і святкових немає. Але дякувати Богу, що живі і здорові, є дах над головою і їсти є. Чекаю своїх хлопчиків якнайскоріше додому, це саме головне.

Сподіваюсь, що у цьому році повинна війна закінчитись. Нам потрібно всі зусилля прикласти до кінця і завершити її, тому що це затягування нікому не потрібно. Ми по місту сітки плетемо. Я в’яжу шапочки на «кікімори» - хто чим може, тим і допомагає. Шкарпетки в’яжемо і допомагаємо хлопцям. Я знаю, що вони стараються з усіх сил, вони також заморились, їм хочеться як скоріше до домівки, до сім’ї. 

Я думаю, що в цьому році повинна наша земля нам повернутись, і щоб нас більше ніхто не турбував. Тому що ми праві. Ми нікого не чіпали, жили своїм життям. Їм потрібно дати відсіч і відправити назад до домівки їхньої, щоб вони нас ніколи не чіпали. Виставити кордони, щоб усі знали, що Україна – це країна вільна, яка має свої права, свою свободу. Ми - країна, яку не потрібно чіпати. Ми не дамося нікому.