У червні 2014 року, числа 18 чи 19-го, я була у школі, клеїла шпалери у своєму класі. Я тоді працювала вчителькою. Коли здалеку почали долинати вибухи, з'явилося дивне почуття… Наче я мураха, а не людина.

І перша думка: «Хіба таке можливо? Ну щоб у XXІ столітті в європейській країні могла початися ось так війна? І де шукати захисту?»

Була така розгубленість! 

Наступного ранку чоловік відправив мене з сином до Бердянська, а сам залишився. Він — фермер, і не міг покинути роботу. Наприкінці серпня ми зрозуміли, що це не пройде і не затихне, а нам із цим треба жити і з сином треба повертатися на роботу, на навчання. Найстрашніше, що тут відбувалося, я навіть не бачила, знаю лише з розповідей чоловіка.

Дякувати Богу, до нашої оселі не потрапляли снаряди, тільки розривалися дуже близько.

Ми на околиці села живемо, і був один такий момент, коли я просто лежала в кочегарці на підлозі та бачила іскри.

Під час війни я стала директором та отримувала до школи багато гуманітарної допомоги для дітей. Нам привозили засоби гігієни, побутову хімію. А по селу людям часто роздавали продуктові набори від Фонду Ріната Ахметова, були ще якісь організації. 

Зараз все вщухло, і все ніби добре. Але є тривога, не знаєш, коли може щось розпочатися.

Постійно живемо у напрузі, чекаємо на цю небезпеку. Буквально минулого тижня були вибухи. Тепер я розумію, що нічого не можна відкладати на завтра.

Я мрію про життя без війни, про безпечне життя, щасливе, мирне. Тому що їхати зі своєї країни я нікуди не хочу.