Я зі Слов'янська. У нас війна почалася ще у 2014 році. Можна навіть було новини не дивитися - у нас все було чутно. Потім дуже бомбили наше місто, було дуже страшно.
Ми просто виживали. Не було води, світла, газу – нічого. Жили, як первісні люди. У нас не працювали ні магазини, ні аптеки. Не було ніякого завозу продуктів. Гуманітарна допомога нас дуже виручала. Соціальні виплати оформлювали, щоб хоч якось вижити. А зараз немає роботи, дітей немає з ким залишити дома, у них онлайн навчання. Бувають прильоти по місту, тому я дуже переживаю.
Хтось з знайомих пішов воювати, є такі, які вже загинули. Є родичі, яким прийшлося виїхати в Польщу, Чехію, тому що тут неможливо було знаходитися, з роботою дуже тяжко. А через те, що тут наше житло, і ми тут всі росли, як це - відмовитися від свого дому? Поїхати також дуже тяжко, не кожний зможе наважитися. Деякі люди до всього вже звикли і живуть одним днем.
Дуже було страшно, в підвалі ми сиділи. Прильот через три дома від нас був, шокувало кожен день, коли люди гинуть. Ми і чули, і новини дивилися. Далеко ходити не треба – все місто бомбили з усіх сторін, літаки літали.
Всі, хто залишився, дуже згуртувалися, всі один одному допомагали. Ділились і ліками, і водою, і їжею. У кого був генератор – там ми могли мобільні телефони позаряджати, люди дуже стали один одному допомагати. І різні фонди допомагали їжею, всіми речами, які потрібні. У мене двоє маленьких дітей, і мені завжди допомагали памперсами, їжею для діток. Що мали, тим і допомагали. За це дуже велика вдячність цим людям.
Ми надіємося, що буде мир. Ми в це щиро віримо, молимося кожен день. Люди почнуть нормально жити і народжувати дітей. Ми повинні в цей момент бути всі об'єднані і молитися, щоб це все скоріше закінчилося, і настав мир, ми дуже цього прагнемо.
