Ми живемо якраз на межі між Херсоном та Миколаєвом. Перенесли дуже тяжко, як тільки починали ракети літати над головами. Тоді ми не змогли тут бути з онуками, і діти виїхали до Молдови.
Дякувати Богові, нам тут давали гуманітарну допомогу і медикаменти, все добре було. У нас староста молодець, давала все. Переживали ми дуже багато, і зараз тут дуже неспокійно. Громаду навпроти нас, через річку, б'ють і б'ють, а вночі «шахеди» летять - то просто жах.
Ми одразу поїхали в місто, були в церкві, в підвалі. Неможливо було виїхати, а потім така хвилина була, що маршрутки рано приїжджали, забирали та вивозили на кордон - так ми швидко виїхали.
Дуже приємно вразило, як нас приймали на кордоні – волонтери всім допомагали. Нас там дуже підтримували, співчували. Я запам'ятала це на все життя.
Я інвалід другої групи. Мені одну операцію зробили, а тепер потрібно робити на другій нозі - потрібно міняти тазостегновий суглоб, але немає за що. Роботи немає, пенсія інвалідна дуже мала. У доньки теж проблеми. У перший день війни поїхала робити операцію в Миколаїв, а їй сказали, що не можуть, бо їх розбомбили. Запропонували Кишинів як найближче місто. Вона поїхала, а там зробили операцію невдало. Я за себе не турбуюсь, але діти та внуки малі, я за них переживаю.
