Зараз я знаходжуся в Лиманах Миколаївської області. Ми приїхали сюди, в батьківську хату. Чоловік виїхав десь у Тернопіль, бо він там тримає бджіл. Він і мене кликав, ну куди я поїду? Тут у мене і коти, і собаки, і курки.
18 квітня шарахнула ракета у наш двір, і оце все летіло: паркан, вікна. Повибивало чотири євровікна, паркан зі шлакоблоку віднесло метрів на п'ятнадцять. Оце так до сих пір і живу в літній кухні, бо в хаті кругом пліснява. Я там побула – надихалась цього всього і попала в лікарню, лежала в реанімації дві неділі.
На кухні мені діти поставили розкладушку, постіль, і я тут я їсти готовлю і отоплюю, а в хату зайти не можу, тому що вікна не поставлені.
Я ходила і добивалася, а коли воно буде - невідомо, бо хазяїн дому чоловік, а він виїхав у Тернопіль, приїхати не може. А я куди не піду то добитися не можу - потрібен власник будинку. Все, що змогла добитися, - шиферу дали мені двадцять листів.
Нам постійно давали два рази на тиждень хліб безкоштовно, і гуманітарку часто. Ну зараз вже менше дають. Ну, дякую, тому що нас не забувають і хоч щось дають нам. Людей зараз прибуло багато, то вони ділять по групам.
Постійно живемо у напрузі, переживаємо, коли війна закінчиться. Тривоги постійні, потрібно ховатися. Рідні, хто зміг, повиїжджали за кордон: то в Польщу, то в Германію. Ось сусіди живуть в Германії з онучкою. А мої діти в Польщі знаходяться, бо неможливо сюди приїхати.
Я мрію, щоб повернулися діти. Щоб ми знаходилися у своєму родинному колі, щоб до нас всі приїжджали і ми всіх бачили. Бо зараз я в такій напрузі! Навіть якщо нас і не обстрілюють, то кожен день десь чутно вибухи: як не в Одесі, то в Херсоні чи в Миколаєві.
