Цюх Дарина, 10 клас, Королівський ліцей Тлумацької міської ради Івано-Франківського району Івано-Франківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заволічна Оксана Романівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Незвичайний і чарівний світ, в якому жила я, змінився в один день. Вірніше подія, яка трапилась зі мною, змінила мене. Ні, краще зустріч..

Моє ім’я − Дарина, тобто в перекладі з болгарської - «дарована Богом», «подарунок». Після народження мого старшого брата батьки мріяли про дівчинку. І ось через п’ятнадцять років Бог подарував їм мене, Даринку- дівчинку перлинку. Все для мене: вишукані сукні, неймовірно прекрасна кімната в стилі Барбі, нескінченна кількість лялок, прикрас, найновіші телефони, ролики, скутер.  Росту я в добрі, красі, любові, багатстві. Тому я вважаю, що весь прекрасний світ належить мені. В ньому повинно бути все ніжним, загадковим,  а головне-красивим!

Але одна березнева подія перевернула все в мені. На виховній годині вчителька розповіла, що в нашу міську лікарню прибуло багато поранених хлопців зі Сходу. Вони потребують нашої підтримки.

Ми загорілися бажанням подякувати дорогим захисникам за можливість навчатися, ходити на побачення, обіймати батьків, друзів. Готувалися ретельно, з любов’ю. На торті, який я спекла, написала: «Найпрекраснішим воїнам світу!» І ось, у вівторок, ми підіймаємося в хірургію. Ще на сходах я відчула нудоту від запаху йоду, поту, людських тіл. Важкий дух лікарні майже супроводжував і в коридорі. Молоді хлопці, майже ровесники мої, пересувались на колясках.

Хтось без ноги, у когось немає руки, інший- з перебинтованою головою. А хтось лежить нерухомо в ліжку, а в очах така туга і бажання ходити своїми ногами, бачити своїми очима, обійняти кохану своїми руками.

Від цього страждання, людського болю відчула, як стискається серце, як проситься сльоза. Хіба світ не повинен бути яскравим?  Без болю, сліз, муки?  Як Бог допустив, щоб у 25 хлопчина був без двох ніг? Хто покохає його? Тисячі подібних питань пульсували в моїй голові. Хлопці радо приймали наші подарунки, дякували. А про війну говорили скупо, ніби не існує війн у світі. Але враз мій погляд зустрівся з поглядом голубих, як весняне небо очей. Ніколи не забуду ці дивовижного кольору очі і чисті, ніби в них дивиться сам Господь. Вмить хлопець відвернувся до вікна і завмер. А я відсахнулась…

Обличчя бійця було потворним, вкрите рубцями,  які ніяк не заживали, гноїлись… Завмер хлопець − і я затамувала подих. Не могла промовити слова, прожогом вибігла з палати.

Всю дорогу думала тільки про небесну синяву тих очей! І я зрозуміла,  яка краса врятує світ! Ні, не краса з глянцевих журналів, поділених моделей. Я вперше побачила найпрекрасніше обличчя в світі:  мужнє, сміливе, вольове! Обличчя справжнього Воїна, мужа, Захисника, Титана.

Дійсно, шрами прикрашають справжніх чоловіків. А ними на сьогоднішній день є наші Ангели − Охоронці, Воїни світла і добра.

Через три дні я сама приїхала в лікарню, щоб ще раз побачити неймовірну синяву очей і по-справжньому прекрасне обличчя. На жаль, мого героя уже не було. Поїхав на операцію в Київ. Від лікарів я дізналася, що хлопчина з Бахмута, йому 23. Горів в танку, вдалося врятуватись самому і витягнути двох товаришів. Сльози затуманювали очі. І від сьогодні я твердо вирішила, що обов’язково знайду тебе. Чуєш, Андрію! Знайду, щоб сказати, що вже не можу не думати про найпрекрасніше в світі обличчя…