Урбан Наталія, вчитель, Кременецький лісотехнічний фаховий коледж

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Того страшного 2022 року в Україні слово «весна» римувалось зі словом «війна» і від цього ставало ще холодніше. Цей внутрішній холод був настільки потужним, що наші серця так і не змогли відігрітися навіть до кінця літа. Стан шоку, який охопив нас від 24 лютого, на початок березня почав відходити. Кожен, хто залишився в Україні, відчув таку велику єдність нашого народу, впевненість у наших захисниках, що думка покидати рідну домівку і їхати кудись на чужину, щоб пересидіти до кращих часів, навіть не виникала .

Чи була у мене можливість виїхати за кордон? Так, була. Моя рідна сестра мешкає в Італії. Щодня вона просила мене приїхати до неї, бо страшенно боялася того, що я залишилася жити в Україні та ще й з трьома дітьми.

Але я прийняла для себе рішення: буду дома, тут я потрібна. Адже працюю викладачем і наш навчальний заклад з початку березня приймав сотні внутрішньо переміщених осіб. Тому я активно взялася за волонтерську роботу. Люди прибували щодня і щоночі з Києва, Чернігова, Краматорська, Макарова тощо.Ми бачили, як у сумці чи двох пакетах люди змогли вмістити всі свої пожитки. Ми разом плакали і втішали одне одного, що війна не надовго. Тоді ми щиро вірили, що це жахіття швидко закінчиться і ми будемо знову жити спокійно і щасливо.

Ми навіть не могли собі уявити, наскільки потужна навала, схожа на багатоголове казкове чудовисько, спустошує нашу землю, випалює її до тла і на своєму шляху знищує все живе: і людей, і тварин…

У той страшний початок весни до мене на тимчасове проживання попросилося троє жінок з хлопчиком з Чернігівщини. Ці люди були для мене не знайомими, але я 5 років провчилася на чернігівській землі, а тому вирішила, що допомогти їм просто зобов’язана. Так у моїй родині, яка налічувала 7 чоловік, з’явилося ще 4 співмешканці.

Наскільки я відчувала себе потрібною, настільки розривалась між бажанням допомогти всім і одразу: ми варили тушонки; розбирали м'ясо на шинки і ковбаси для запікання; готували обіди для переселенців і для наших хлопців на фронт; передавали тканину на сітки і цілими рулонами білу чистку тканину на перев’язочний матеріал для поранених. Про донати на банківські карти годі й говорити.

Хотілося віддати все, аби якнайшвидше закінчився цей жах. Усі ці заняття були нашим порятунком від страшних думок і ще більше страшних новин по телевізору.

Неодноразово на телебаченні чую таку фразу: «Війна торкнулася кожного українця». Не хочу применшувати заслуги кожного з нас, але до прикладу хочу сказати, що мене війна торкнулася і не один раз. Вона шматувала моє серце, розривала душу і попри все я знаходила у собі сили, щоб допомагати іншим, тим самим наближати нашу спільну перемогу.

Що у мене забрала війна? По-перше, війна налякала моїх дітей, вкрала у них спокійне і безтурботне життя. І я цього ніколи не забуду. По-друге, війна назавжди забрала у свої страшні смертельні обійми мого двоюрідного брата і я їй цього ніколи не пробачу. По-третє, війна щохвилини забирала життя найкращих, найталановитіших, а головне зовсім молодих хлопців та дівчат, і навіть дітей.

Я ходила прощатися із загиблими і розуміла, дивлячись на вбиту горем матір чи дружину, яка голосила над тілом «невинно убитого» і не бачила сенсу у подальшому житті, що її поклали в труну разом із сином чи чоловіком. І цього я тим більше не пробачу. Але все одно попри все я знаходила сили рухатися далі і підтримувала інших. Що мені давало сили не впасти, а рухатися далі?

З початку повномасштабного вторгнення з нами, українцями відбулося ряд метаморфоз, як не парадоксально це звучить, але війна нас зробила справжніми, сильнішими, впевненими у своїх силах і в правоті своїх дій. Ми нарешті стали єдиним народом. Ці зміни я відчула на собі і хочу поділитися з вами. Ми перестали бути байдужими, як до себе, так і до свого ближнього.

Ми відчули себе великим і сильним народом і з гордістю вигукували «Слава Україні!», як про це мріяв Степан Бандера, а весь світ відповідав нам: «Героям слава!» І це було так трепетно і велично до мурашок по тілу…

Ми повернулися до наших коренів і нарешті збагнули всю суть історичних подій, як відбувалися в Україні. Це допомогло нам зрозуміти події сьогодення. Наша українська мова повернула собі право на повноцінне існування і зазвучала з новою силою. Вона перетворилася на зброю, стала символом опору ворожій навалі. Наші звичайні, просі люди, які були нам сусідами, родичами , знайомими доєдналися до лав ЗСУ і ми були готові заради них на все, адже вони покинули свої домівки і пішли нас захищати.

Ми навчилися терпіти і обстріли, і ноч у підвалах, і відімкнення світла та інтернету, води, зв’язку (а це в сучасному світі прирівнюється до справжньої катастрофи).

Ми зрозуміли, що електрики за професією – це не просто люди, а воїни світла і тепла. Ми навчилися працювати 24/7, без вихідних і відпочинку і зрозуміли, що так можна. Ми на весь світ з гордістю заявили, що ми українці будемо захищати свою рідну землю і не віддамо її нікому. І весь світ нам повірив, почав допомагати і підтримувати нас. Лідер кожної європейської держави вважав своїм обов’язком стати на бік світла і допомогти Україні. Це було щиро і від душі. Я вдячна всім, хто нам допомагав і продовжує допомагати.

Через сито війни було пересіяно представників шоубізнесу. Акторів та співаків, які втекли з України однозначно названо зрадниками. А ті, хто залишився, роблять все, щоб їхня творчість приносила користь людям і наближала нас до омріяної перемоги.

Коли надворі негода (дощ чи сніг), ми в першу чергу думаємо не про себе, а про те, щоб нашим воїнам не було холодно.

Весь світ дивується стійкості українського народу, тому що жоден інший народ не зміг би протистояти такій великій і страшній навалі. А ми змогли. Україна стала суб’єктом серед європейських країн. Наші дипломати не просять допомоги від партнерів, а вимагають її і знають, що це можливо, адже жодна країна у світі не бажає воювати і ризикувати життям своїх громадян.

За три дні війни ми назбирали на три байрактари, а турки подарували нам їх, дивуючись з нашої сили духу і об’єднаності.

Можна ще багато згадувати того, що здійснило прорив у історичному розвитку України під час війни, але вже з цих фактів зрозуміло, як мені усі ці події допомогли вистояти, не зламатися і твердо повірити у наш народ, у людей, звичайних і простих, які і є головною нашою зброєю. Ми не зламалися тому, що кожен українець став до лав армії: слово, ділом, зброєю, навіть думкою. Це нас врятувало.

Це давало мені сили. Я горджуся своїм народом. Мене зігріває думка про те, що всупереч сподіванням ворога денацифікувати і демілітаризувати Україну, наші люди не просто вистояли, а силою духу перемогли орду чужинців, повірили у правоту власних дій і на весь світ заявили:

"Ми у цій війні на боці світла і добра, на боці правди і справедливості, а тому наша битва є священною. З нами Бог і правда за нами."

Весь світ це побачив і повірив у нас. Я щиро вірю, що ми виборемо свою незалежність, здобудемо перемогу кожен для себе і для держави загалом. Ми ніколи не були рабами і не будемо ними. СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!!!