Одинецька Галина, вчитель Ліцею "ТЕРИТОРІЯ 12"

Війна. Моя історія

Ранкову тишу того злощасного лютневого дня розірвав тривожний голос сестри, яка проживає в Зарічанах, що на Житомирщині. Її слова «у нас тут вибухи, кругом усе горить-палає» обізвалися стогоном у серці. Як таке може бути?! Як?! Це питання пульсує у вихорі тяжких думок, які сутінками болю залягли в душі.

А потім було тривожне повідомлення у вайбер-чаті від директорки нашого ліцею: «Бомблять Київ, Харків , Чернігів. Діти залишаються вдома». Україна в огні – ці слова Олександра Довженка стали жахливою реальністю. Кілька годин поспіль не затихав телефон. Горе, біль, паніка, небажання усвідомлювати правду об’єднало нас.

Уся увага прикута до телевізора. Кожне слова Президента чи інших керівників уважно аналізуєш, намагаєшся вловити інтонацію, з якою воно сказано. Домислюєш підтекст. Іду ранковою вулицею – і страшні, наче кадри в кіно, картини перед очима: вишикувалися великі черги біля банкоматів, які ще видають гроші. До заправок – довжелезні колони автомобілів.

І стає зрозуміло: виїзд багатьох за кордон – неминучий. Країна стає на колеса…

Ми кілька днів не вчимося. Потім ідемо на канікули. Думка, що треба щось робити, розпікає мозок. У вайбер-групі читаю інформацію про те, що потрібні люди для плетіння сіток. Це добре. Поки канікули, можна це робити. Тим паче знімається психологічна напруга: ти серед людей, пліч-о-пліч з тими, кого привела сюди тяжка година.

Переплітаються стрічки на сітці. Снуються-мережаться тривожні думки в голові: а скільки їх ще потрібно буде, цих сіток? Як довго все це триватиме?

Увечері приходжу додому, установлюю додаток на телефоні « Повітряна тривога». Коли перший раз вона завила, то панічний страх огорнув душу! Зводиш очі до неба – і вперше не помічаєш його краси! Тому що дивишся на нього по-іншому: а раптом із-за чорних хмар з’явиться смерть в подобі ракети ворожої?! І це сталося. Коли прозвучав відбій тривоги, піднімаюся з підвалу до себе в квартиру.

Короткий неспокійний сон останніх трьох тижнів виснажив зболену душу. Тому чергової повітряної тривоги не почула. Але прокинулася від страшенного вибуху. У вікні – клуби червоних спалахів. Здригаються стіни, будинок трясеться ніби в пропасниці. Вибігаю в під’їзд – купа розбитого скла летить на голову.

Світе ясний! Боже праведний! Чому?! За що?! Тільки за те, що просто хочемо жити своїм життям?! Ходити по своїй землі?! Слухати рідну пісню?! Промовляти материнське слово, освячене любов’ю і ніжністю сердець гарячих?!

Це був обагрений кров’ю ранок 16 березня 2022 року. Слава Богу, що він у нас, бердичівлян, один такий був.

Телефонує сестра з Житомира. У  голосі біль і розпач: уночі нелюди ракетою зруйнували школу, у якій навчався її син, мій племінник. Він з перших днів воює з нелюдами. Коли почув про це,  навіть його серце, загартоване війною, запеклося гарячими слізьми. Їду до сестри, щоб хоч якось згладити шрам на серці. Підходимо до зруйнованої школи. Суцільні руїни. Класні кімнати  завалені купами цегли. Уцілілі вікна скорботно дивляться на цей не зрозумілий для них світ.

Вітер перегортає сторінки пошматованих книг та зошитів. Пустка в серці. І вже вкотре в голові пульсує питання: хіба може людина із здоровим глуздом чинити таке?! Однозначно ні! Божевільні! Сіють смерть, пожирають людські життя і кров’ю запивають!

У 2022 році, восени, ми вийшли на очне навчання. Хоча частенько нам з дітьми доводиться залишати затишну кімнату й спускатися в бомбосховище, але ми вистоїмо й обов’язково переможемо! Бо на захист рідної землі стали Воїни-Лицарі, які в кривавому герці боронять життя.

Багато з них пішли в безсмертя, поклавши в страшні покоси смерті свої молодії літа. Дев’ять випускників нашого ліцею вже теж записані в Літопис людської пам’яті…

Стаю на коліна, прошу в Бога: хай більше не поповнюється цей Літопис новими іменами! Повертайтеся живими, благаю!!!