Одинецька Галина, вчитель, Ліцей "Територія 12"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я люблю життя! Кожний прожитий день ціную. І дякую тим, хто допомагає мені його наповнити гарними подіями, приємними враженнями, хорошими справами. Хто ж важливим є для мене? Хто є захистом і прихистком, коли душа зранена? Це – люди, які поряд зі мною: друзі, колеги, ну і звісно,  родина. Сочиться біль крізь сито думок, які повертають мене до чорного, зітканого з жаху та потрясіння лютневого дня 2022 року. Здригнулася душа, і застигло серце від нечуваного звірства потвор у людській подобі, які ввірвалися  в наше мирне життя. Було важко оговтатися. Але спільне горе об’єднало нас – людей.

Перший страшний вибух ракети розірвав тишу. Нічне небо спалахнуло зойком. Лиховісний вогонь розчахнув навпіл душу. Було страшно! І тут телефонують рідні, друзі: - "Ти як? Усе нормально? Ми зараз приїдемо."

Від цих слів тепліє і розпогоджується навкруги. Наповнюється життя живими барвами. Бути разом у такі часи – дуже важливо. Стоїмо пліч-о-пліч – плетемо сітки. Руки мережать маскувальні узори. Точиться схвильована розмова про події останніх скривавлених днів. - Ви чули? Президент відповів на пропозицію виїхати з країни словами: «Мені не треба таксі! Дайте зброю!» - НАШ Президент!

І від цих слів вирівнюється хода, дихається на повні груди. А думки далі летять туди, де наші хлопці та дівчата, вчорашні учні, стали у кривавий герць з варваром, який прийшов, щоб напитися крові людської і сліз гарячих.

Дорога ціна волі! Поклали у покоси смерті літа свої молодії вже й мої учні. Стишується в шанобі хода, коли підходжу до Стіни пам’яті в нашому ліцеї.

Дивляться на мене з портретів хлопці-соколи, яких жорстока війна нарекла Героями посмертно. І саме вони зароджують у серці непохитну впевненість у тому, що наш народ незнищенний! Завдяки їм проростають зерна віри та надії. Восьмого травня – День пам’яті. Іду зі своїми дев’ятикласниками до мами загиблого мого учня Роми Жалівціва, класним керівником якого я була. Важко дивитися у зболені очі Олени Анатоліївни. Немає слів, які б зцілили зранену душу матері, що втратила єдиного сина у цій кривавій війні…

- Дякуємо за сина Героя,- кажуть схвильовано мої учні. У ці слова вони вклали тепло своїх сердець, які не є байдужими до горя людського.

І тому мої юні друзі беруть участь у благодійних ярмарках, таким чином збираючи кошти для ЗСУ. Ми є членами Благодійного фонду « Дружня родина», відправляємо подарунки  та інші необхідні речі воїнам-захисникам.

Сповнюється теплом душа моя, коли повертаюся до отчого дому, до краю дитинства. У перші ж дні війни їду туди, щоб причаститися живильними соками рідної землі. Іду на могилки до тата і мами. Припадаю спраглими вустами до їхніх портретів. Веду тиху розмову з присмаком гіркоти і водночас святої любові до найдорожчих у світі людей.

Згадую їхні слова: «Не дай Боже вам, діти, війну пережити!» Бо їхнє дитинство було обпалене війною.

- Мамо! Тату! Зазнали й ми, ваші вже дорослі діти, цього лиха! А ваш найулюбленіший онук Андрюшка  пішов воювати, щоб його синочок (якому ще й року не було, як татко пішов на війну) солодко спав і не здригався ночами від вибухів смертоносних. Наш Андрій (а ще й до того мій хрещеник) – справжній Воїн: нагороджений відзнакою – нагрудним знаком «За особисту хоробрість».

І показує пальчиком на портрет синочок Дмитрик, промовляючи слова: «Мій татко – гелой!» (ох ця «вредна» буква «р», ніяк не хоче вимовлятися!).

Уся наша родина завмирає в молитві святій до Всевишнього, щоб оберігав Андрюшку і всіх воїнів від жорстокості ворогів осатанілих. Часто пишу йому зараз уже таке звичне запитання, народжене в горнилі війни: «Ти як?» У відповідь читаю: «Нормас!» - і відлягає тривога, розцвітає веселка радості і непохитної віри, що все буде добре.

Як ніколи раніше, я, вчителька української мови і літератури, горджуся тим, що веду саме ці уроки. Адже мова – це наш оберіг! Слово рідне – це дух прадідів наших!

Багато років поспіль зі своїми учнями я пишу радіодиктант – диктант національної єдності. З особливим почуттям пишемо його зараз – у час війни.

Отже, диктант 2022 року. Пишемо рідною мовою щирі слова про свій дім, який «щосили намагається бути фортецею» у цей непростий час.

Диктант 2023 року. Кожне слово – то наш біль про мости, що «підірвані…лежать животами у своїх ріках», про «обвуглене збіжжя», про «згорілий танк». Але й кожне слово – це наша сила і міць! Бо ж усі ми «зв’язані у вузол», який не перерубати нікому! І наймення йому – наша рідна мова, наш незборимий національний дух!

Диктант 2024 року. Ми з гордістю і з непохитною вірою пишемо останній рядок, у якому говориться, що «нашого голосу більше нікому й ніколи не вимкнути, не заглушити!» І не страшно, коли не той розділовий знак поставили в диктанті. Головне, щоб у житті він був правильним.

Твердо переконана, що ніколи не треба ставити крапку на своїх планах, мріях та прагненнях. І щоб завжди на запитання «ти як?» була  оклична відповідь «добре!» І обов’язково буде Перемога!!!

Отож я маю неоціненну ПІДТРИмку – і пішли ПІД ТРИ чорти ці мізерні людці з їхніми ТРИденними планами захопити нашу столицю. Поламали зуби?! Поламаємо ще й хребет вам, зайди непрохані! І на моїй землі завжди буде лунати: «Доброго вечора! Ми з України!»

А вона, Україна, як сказала славетна Ліна Костенко, «загартована найвищим гартом, в умовах сучасного світу їй немає ціни».

І знову ж таки цитую свою улюблену поетесу, що ми обов’язково

Повернемось до мирного життя,

Запахнуть чорнобривці й рута-м’ята,

І мама заспіває котика-котка,

І принесе «від зайчика» гостинця тато.