Юхименко Вікторія, студентка І курсу спеціальності «Журналістика» Коледжу ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

Війна. Моя історія

Гучний свист. Щось за секунду пролетіло над дахом і далі страшний вибух. Порт? Хвилина дереалізації. Наступне влучання. Із цього моменту почалася точка неповернення. Із зібраною валізою, поспіхом набираю маму:

- Мамо, як у вас там? Я зовсім не знаю, що мені робити, просто зараз збираю речі і їду додому. - Збирайся і їдь, поки ще не пізно. Дідусь хвилин двадцять тому нарахував понад п’ятнадцять ракет і всі вони кудись летять, – чую мамину тривогу.

І ось я вже на порозі рідної хати. По телебаченню бачу перші кадри з місця прильоту по Харківській міськраді. Хтось прокоментував: «Бережіть себе. Виживуть, але не всі». Ця фраза постійно повторювалася в моїй голові. Почали спливати з книжок сюжети про те, як росія нападає і веде війну. Масові криваві вбивства, знущання, допити, ґвалтування і тотальне нищення культур… Невже це все буде з моєю Україною?

Наступного лютневого дня ми були змушені піти вглиб села до укриття, тому що поруч з домом вже стояла важка техніка, щоб прийняти бій. Початок весни виявився не дуже теплим і привітним – падав сніг. Я піднялася нагору, щоб спіймати зв'язок, і повідомити рідним про наше становище. Дарма.

Їжа і вода закінчувалися. До місцевого магазину вишикувалася довжелезна черга. Усі старалися видрати більше. Голод зводив людей з розуму. Тоді я вважала, що мені важко.

Аж ось під’їхало авто. З нього вибіг чоловік та, очевидно, його дружина з малям на руках.— Люди добрі! Де тут можна знайти молоко? Дитині два місяці, годувати нічим. Порадити було нічого. Молода матір лише сильніше притиснула до себе дитину і, зі сльозами на очах, сіла назад до автівки. Мабуть, наше село було не першим, в якому не було молока.

Щоночі обстрілювали моє рідне село. На очах зникало все, що було дороге серцю. Здавалося, вони влучали в мене. Ми всі тепер кривава рана. Українці один на один із осатанілим катом. Ми вже були оточені. Ворог придивлявся до НАШИХ будинків, у яких мав намір оселитися. Весна так і не стала теплішою.

Окупанти морили голодом мою область, грабували колони української гуманітарної допомоги. На початку квітня Ірина Верещук оголосила про ще один зелений коридор у нашій області. Я з мамою та молодшим братом поспіхом умістили все своє життя в сумку та рюкзак, і, стоячи на обшарпаній ворожими танками дорозі, прощалися з бабусею та дідусем.

За спиною рідний дім, і він наче кричав мені вслід, благав зупинитися, повернутися… Сльози котилися градом у всіх. Лише втрачаючи, на жаль, ми розуміємо, що має справжній сенс.

Уже в Запоріжжі мою змучену родину прихистив дідусь Віктор, який радо прийняв нас у свій дім. Його вчинок гріє мені серце і дотепер. Ніколи цього не забуду. Він – Українець! Уже в евакуаційному поїзді до Львова мені на мить здалося, що ми у вагоні мандрівного цирку, – майже кожна сім’я вивозила свого домашнього улюбленця. Вони їх не полишили. Це люди з великої літери, герої.

Львів – душа України. Надзвичайно гарне місто, але я мріяла не про таке знайомство із культурною столицею моєї країни. Дібравшись великого польського міста, я зрозуміла, що все навкруги відштовхує своєю невідомістю. Всюди я шукала поглядом хоч щось, що б нагадувало мені мій Запорізький край…

Скоро два роки мого життя за кордоном. Усе частіше я бачу рідний край уві сні. Квітуча вишня біля двору, рідна школа, синє мирне небо, найпрекрасніший світанок і захід сонця, широкії поля чорнозему… Прокидаючись, я розумію, що жодна країна світу не вартує мені моєї України. Пригадуються слова Івана Багряного: «Я увесь світ рачки переповзу, а повернусь на свою Україну. Без України мені не жити». Ця війна мене дуже змінила. Мрію, аби кожен мав можливість повернутися додому і жити далі. Будь-яка війна з часом закінчується. Вірю в перемогу! Слава Україні!