Болдарєва Анастасія, 15 років, учениця Городищенського ліцею, с. Городище, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Життя… Яке ж воно прекрасне, таке дороге і цінне для кожного з нас.

Що може бути радісніше, аніж босоноге безтурботне дитинство. Але я уже у вісім років відчула запах і страх війни, бо я живу неподалік кордону з Росією.

У той, 2014 смертоносний рік, моє серце відчуло біль, а душа з того часу і донині тремтить.

Добре пам’ятаю той день: сонечко надворі, по небу пливуть білі хмарки. Ніщо не відчувало біду – і за мить в хаті задзвеніли вікна. Що це? Мої рідні стривожено вибігли на вулицю і завмерли: по вулиці мчали танки, на яких сиділи озброєні солдати, їхали військові машини, в яких сиділи захисники; також машини тягли гармати. Попереду колони майорів прапор України.

З поля у мою вулицю теж їхали танки. Все змішалося, завмерло. Хлопці, які грали в футбол, притиснулись до паркану і стривожено спостерігали, що відбувалося на вулиці.

Як я потім дізналася від дорослих, що українські захисники поспішали перехопити ворога, не допустити, щоб він вдерся вглиб країни.

Мені страшно було йти до школи, бо постріли і вибухи було чути у селі.

Коли на нас чекала небезпека в школі, то ми ховалися у шкільному тирі. Пересидівши небезпеку, ми знову поверталися за парти. І так день за днем.

Матуся постійно була у тривозі. Плакала і вдень, і вночі, бо турбувалася за нас з сестрою.

Нам треба навчатися, жити. А яка ж мати не хоче бачити своїх дітей щасливими! Як і кожна матуся, моя теж плекає надію, що мир скоро настане і ми заживемо як і раніше.

В той час так потрібна була підтримка з боку захисників Луганщини. Солдати піклувалися про нас, привозили до шкільної їдальні продукти харчування: крупи, масло, консерви, печиво, апельсини, згущене молоко, цукерки. Ми були дуже раді і дякували їм.

Пам’ятаю свято Нового 2015 року. Воїни у нас у гостях. Ми отримуємо від них новорічні подарунки і на якусь мить забуваємо, що у нас , на Донбасі, йде війна.

Я – українка. Горджуся цим. Люблю Україну, бо вона рідна, це моя Батьківщина, а я її донька.

Пишаюся тим, що з нашої країни ніколи не йшло зло і смерть. Ми ніколи нікому не погрожували, не завойовували чужі землі.

Прикро, що нам заважає щасливо жити Росія.

Не хочу війни! Геть руки від Луганщини! Я вважаю: ми у своїй країні самі зможемо побудувати міцну, сильну незалежну державу. Не хочу бути під каблуком окупанта! Скільки ж можна ділити світ і давати жити ні своїм, ні чужим?

Вірю, що мир настане, і я буду спокійно і впевнено ходити вулицями рідного села. Не хочу чути гуркоту ворожих гелікоптерів, які часто перетинають кордон. Хочу, щоб наді мною в небі летіли мирні літаки.

Згинь, війно, прийде мирне життя! Ми так його чекаємо.

Нам у спадок передали велике багатство – прекрасну родючу землю Біловодщини. Ми повинні пишатися цим і оберігати її від загарбників, щоб більше ніколи нога окупанта не ставала на нашу землю.

Дякую солдатам, які стали на захист мого села і району. Надіюсь, що не почую пострілу автоматних черг та свист градів.

Не хочу, щоб мої односельчани ховалися у погребах, підривалися в полях і гинули солдати.

Я вірю, що ми, молоде покоління, діти Луганщини, зможемо побудувати незалежну країну без сусідньої допомоги.