Мене звати Микола, мені 39 років. Сім’я в мене – я, дружина і двоє дітей. Ми зараз у Черкасах. 

До війни ми з дружиною і двома дітьми проживали в Маріуполі. Напередодні війни дружина лежала із піврічною донькою з ковідом в інфекційному відділенні на лівому березі. Подзвонила і сказала, що лікарі кудись зникли після того, як почало гупати, а відділення зачинене. Ось так мені перший день і запам’ятався.

3 березня у місті вимкнули зв'язок, світло і газ, Маріуполь опинився в облозі. 

У магазинах уже нічого не було, і якби не наші запаси і не друзі, які нам допомогли виїхати, то не знаю, що б ми робили.

Можна сказати, що ми зіткнулися з гуманітарною проблемою, але не критично.

Евакуюватись двом дорослим з двома дітьми було складно. Старшій дитині – чотири роки. Ще й кішку забрали. Дуже було важко, але нам дуже пощастило, що протягом усієї дороги нам допомагали люди. До Черкас нас покликали друзі. Вони взагалі-то з Харкова, але тоді були в родичів у Черкасах, і ми сюди приїхали.

Нас із рідними розкидало по світу. Ми з батьками дружини і моїми не можемо побачитися. Друзі поїхали, хто куди. Багато знайомих виїхали за кордон.

Я хотів би бачити країну вільною і без війни. Дуже хотілося б подолати корупцію, але я дивлюся навкруги і сумніваюся, що це можливо найближчим часом.