Історії, які ви нам довірили
Залишившись один на один із війною, Анфіса з донькою поїхала на море. Повертатися до Донецька було страшно, але жінка не могла собі уявити, яке пекло чекає її на мирній території.
Війна для мене – це переворот усього життя з ніг на голову. Це втрати, проблеми, це дуже великі складнощі й самотність.
Найперша мить, яка в мене пов’язана з війною, коли в районі Критого ринку в Донецьку я побачила перший БТР. І для мене був шок – побачити військову техніку в мирному місті, це не стільки злякало, скільки здивувало.
Трохи пізніше я шукала по місту якісь ліки та пройшла центром Донецька. Мене здивувало, що місто, яке зазвичай кишить людьми, було напівпорожнім. Я не могла зрозуміти, із чим це пов’язано.
І ще з таких яскравих спогадів... Коли я була на роботі, у цей день бомбили аеропорт. Усі в паніці, подруга мені телефонує і каже кидати все і бігти додому, а я відмовлялася. Я до кінця не розуміла, що відбувається. І тільки коли зателефонувало моє керівництво і сказало йти, я почала щось міркувати.
Я жила на околиці Донецька, протилежній аеропорту. Звичайно, чула якісь відгомони вибухів, але це було так далеко й серйозно не сприймалося.
Потім ми з донькою поїхали до Бердянська, як усі, просто на море, почекати, поки в Донецьку все нормалізується. Але тільки ми приїхали, буквально через день у новинах дізналася про те, що в Донецьк зайшли війська. Ось тоді стало по-справжньому страшно.
Ми відпочивали в приватному секторі, поруч із нами були люди з Донецької області. Щовечора сиділи у дворі й судомно читали звіти за день. Що сталося в моєму місті, а що там? І в усіх групах дивилися, де які були обстріли й пошкодження. І повноцінного відпочинку вже не вийшло. Ми просто сиділи й чекали: що далі?
З кожним днем цей страх посилювався. Але поступово люди виїжджали, у них закінчувалися гроші. Наприкінці вересня ми залишилися з донькою удвох. І прийшло розуміння, що мені тепер треба починати нове життя на новому місці з нуля. Прийшов дикий страх від того, що я одна з дитиною повинна десь якось жити, якусь знімати квартиру, а для мене це був абсолютно новий досвід. Плюс усвідомлення того, що все звалилося в одну мить.
До того ж, мені зателефонувало моє керівництво та сказало, що роботи в мене більше немає, наша компанія закривається. І я подумала: як же я повернуся з дитиною в місто під обстрілом, де в мене не буде роботи? За що ми там будемо жити? І я вирішила залишитися.
Але я дуже хочу повернутися додому. Я дуже втомилася. Ті космічні ціни, які виставляє за оренду житла місцеве населення, у мене немає можливості оплачувати. Мимоволі замислюєшся про те, де тобі краще. Я знаю людей, які не витримали такої боротьби за виживання й повернулися до Донецька. Вони сказали, що буде краще в окупованому місті, але у своїй квартирі, звідки нас ніхто, як цуценят, за комірець не викине будь-якої миті. Ми тут у себе вдома, на своїй території, під своїм дахом, і якщо нам судилося загинути, то ми загинемо в себе вдома.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
