Усі думали, що мине небагато часу – і війна закінчиться так само швидко, як почалася. Але збройний конфлікт затягнувся. Віра Єрмолова залишилася в Луганську й не може бачитися зі своїми дітьми, не будує далекосяжних планів і просто намагається вижити.

Війна для мене – це дикий душевний біль, який відчуваєш, коли втрачаєш близьких людей. Це почуття, що тебе зрадили ті, кому ти довіряв, і подив: чому? Ми ж не зробили нікому нічого поганого. Ми вважали всіх братами, любили й довіряли всім. Це відчуття, коли земля тікає з-під ніг, і ти знаходишся в повній розгубленості. А що ж далі? А як далі жити? Це дуже страшно й дуже боляче.

Одного разу ми побачили, як заходять до Луганська війська. Ми бачили танки, і майже щоночі почали чути вибухи снарядів. Запам’ятався один день. Це був початок червня 2014-го. Ми всю ніч не спали, тому що працювали «Гради», земля гула, брязкали шибки... Мені боляче про те говорити. А вранці цей звук змішався з гуркотом грому й почалася сильна злива, а потім все різко раптом стихло: і злива, і «Гради», і настала повна тиша.

Ми бачили постійно військові дії. Ми бачили пересування військ Луганськом, щоночі чули наближення, оскільки це відбувалося переважно в нічний час. Страх відчувався в повітрі. Таких, як ми, які не розуміли, що і чому це відбувається, було дуже багато. Страх, напевно, у нас у підсвідомості буде жити ще дуже довго.

Чомусь ми були дуже твердо впевнені, що пройде небагато часу й усе повернеться на свої місця. Ми будемо про це згадувати, як про страшний сон. На жаль, усе дуже затягнулося, і навіть у тих, хто, як ми, вірили в найближчий кінець кошмарних подій, почала зникати надія і з’явилося відчуття розпачу й безвиході.

У липні 2014 року ми вирішили залишити Луганськ. Запам’яталося, як ми звідси виїжджали. У ту мить уже все гуло, земля ходила ходором, але я вирішила, що мені обов’язково потрібно навести порядок біля свого двору в палісаднику. І коли вийшла, щоб підмести віником опале листя, цієї миті на дах будинку почали падати осколки снарядів. До двору підходив мій старший син, він встиг мене заштовхнути за ріг будинку і зверху накрив собою. Я йому все життя буду вдячна за його вчинок.

Ми виїхали і якийсь час жили у родичів, але потім повернулися додому, бо тут наш будинок, є дах над головою. Тут усе більш звично. Десь на новому місці нам влаштуватися просто нереально. У нас немає коштів, щоб придбати в іншому місці житло, тому прийняли рішення повернутися.

Спочатку здавалося, що все зруйноване, життя розвалилося на якісь дрібні шматочки й найстрашніше, що ми не могли, як раніше, бачитися зі своїми дітьми й онуками, збиратися в нашій альтанці, святкувати якісь події, дні народження. Це було для нас найстрашніше, адже ми не могли пройти на сусідню вулицю та просто побачитися зі своїми дітьми й онуками.

Зараз ми живемо не те, що одним днем, але найближчими часовими межами. Ніяких особливо планів не будуємо. Хочу сказати, що зараз нам трошки легше у фінансовому плані, а в 2014 році було дуже складно. У нас не було коштів, ми виживали. Доводилося насилу зводити дебет із кредитом. Зараз нам уже, звичайно, легше, бо чоловік працює, я отримую пенсію та допомогу. Матеріально я не можу сказати, що ми голодуємо чи потребуємо чогось, але ностальгія за минулим і якимись українськими продуктами дуже сильна.