Історія про життя людини в одному з українських сіл, яке потрапило під окупацію. Авторка описує свої переживання та стан депресії, який вона відчувала під час життя в зруйнованому селі. Ррозповідає, як намагалася вижити й захистити своїх близьких в умовах війни.

В селі під Ізюмом мене перший час гнітила жахаюча тиша. Я зателефонувала сестрі: мовляв, я більше не можу, я їду назад. Сестра трохи насварила і сказала, щоб я підготувала до зими сад. Утеплила. А також - пройшла і засняла для домашнього архіву те, що лишилося від села. Бо місцеві чиновники почали розповідати, що село не було в окупаці

Ходити розбитим селом жахливо: в пам'яті випливали спогади вибухів і у вухах лунав свист летючого в мене снаряду. Емоційний стан - практично на нулі, тяжка дипресія. Місце удару нестерпно болить і сильно посилюються й ускладнюються симптоми контузії. Їдеш в Балаклію - потрапляєш під обстріл. Пакети поцілили не в саме місто, а в інфраструктуру трохи поодаль. Але місто все тремтить. Через повітряну тривогу не вдається нічого зробити. У мами - істерика. І депресія стає ще гіршою. Порпаєшся в саду, чуєш далекий гул вертольота - починається панічна атака. Ледве приводиш себе до тями. Уже на торбах.

Зпакував і відправив до дітей декілька посилок. Єдине, що тримає в селі, - ще не весь сад утеплений. У верхньому саду знайшли дивну штуку, викликали саперів. Повідомили, що то фосфорний запальник на парашуті і нам пощастило, що потрапило в сад, а не в хату. Бо вигорів би весь двір. А так - хоча б дрова, що лишилися, батько забрав в грубу, палить, і ще розбирає хату на дрова. А якби в хату запальник втрапив, батько і зимувати в селі не зміг.

Город вигорів весь - ніколи такого не було, щоб я взагалі ніякого урожаю не зібрала. Сад дуже постраждав. Після того пекла, що влаштували окупанти, відростають абрикоси і сливи-дички. Та хай хоч дички ростуть. Одного дня нерви уже на грані, тиша аж дзвонить. І тут - вияснилося сонечко, недалеко цвірінькнув самотній горобець. Я випросталася і поглянула довкола. Побачила, як один сусід із дружиною розбирають цеглини на розбитому сараї. Інший сусід пиляє ручною пилкою перебите навпіл деревце. По сусідній вулиці ще один сусід поволік на смітник будівельне сміття. І мені полегшало. Я зрозуміла, що це не мертва тяжка тиша. Це робоча тиша. Всі просто мовчки працюють. Кожен своє. Мені полегшало, головний біль почав потихеньку відступати, стало веселіше. Пурхнула синичка тихо, мовчки. Але мені - на радість. А докутала сад і поїхала до дітей.

Тут діти, коти, качки, коза. Взагалі сумувати ніколи. На другий день я вже поїхала в банк в Чернігівській області. А коли повернулася додому, виявила сюрприз від сестри: замість однієї кози в сараї стоїяли уже дві. Сестра довго сміялася з моєї реакції. Депресія минула, і голова майже не болить.

Катерина, Ізюмський район

Історію передано до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.