Манукян Софія, 9-Б клас, гімназія № 38

Вчитель, що надихнув на написання есе: Педенко Вікторія Вікторівна

"Війна. Моя історія"

«І в кожного свій хрест, своя гірка Голгофа». Неодноразово я чула ці слова з вуст моєї покійної бабусі. Так, історія світу - це, здебільшого, літопис перемог людей над людьми, горнило, де повсякчас клекоче боротьба, а історія України - це багатовікове змагання за незалежність від агресивних сусідів із загарбницькими жилками в менталітеті, чого, скажімо, у нас, українців, анітрохи немає. Чому так? Чому моєму народу так не пощастило із сусідом, який усю свою історію намагається когось скривдити, щось знецінити та привласнити? Чому українці не можуть жити так, як хочуть у власній країні? Чому постійно вимушені страждати, захищатися, боротися? Але, як і старозавітній Йов, здолавши все, не втратили віри, зберегли свою миролюбну, чисту душу.

Моя історія у цій страшній війні - це історія душевного болю. Мої однолітки і я, мабуть, уперше переживаємо такої глибини і такого рівня душевний біль. Цей біль такий гіркий та гострий, що, мені здається, його неможливо пояснити. Та я спробую.

Час дуже швидкоплинний, але для мене він зупинився тієї страшної лютневої ночі. В думках у мене на календарі 24 лютого. Повертаюсь в спогадах в цей час знову і знову. Мене лякала невідомість. Я розуміла, що війна торкнеться кожного українця, зайде в кожний дім, зламає долі ні в чому невинних людей...

Після недовгих вагань вирішили їхати до Львова. Я, брат, мама… і мої друзі з матусями. Нескінченна дорога, потік автівок, переляк, втома, відчай… Дорога зайняла дві доби. З ночівлею нам допомогли у Вінниці. Велика вдячність містянам за їхню підтримку нас, тих, хто поспіхом покинув свій рідний дім. Нарешті прибули до Львова. Із теплом згадую всіх, хто стурбовано розпитував, цікавився про наше самопочуття і настрій. Кожною клітинкою душі відчувала тепло і милосердя, яким львів’яни намагалися нас огорнути. Саме тут я зрозуміла, що таке щиросердя і єдність. Поступово я заспокоїлась, пробувши деякий час в безпечному місті. Через декілька місяців я повернулась додому.

Я і зараз боюсь... Просто намагаюсь вчитися, розвиватися, займатися улюбленим хобі, щоб не було часу на страх, який нікуди не подівся. Та найстрашніше для мене зараз те, що батьки мого тата, бабуся і дідусь, знаходяться на тимчасово окупованій території, в Бердянську. Дуже хвилююсь за них, адже знаю, наскільки безжальні та жорстокі окупанти. Мрію, що незабаром місто звільнять і я знову зустрінусь зі своїми рідними.

Кожного разу мені щемить серце і котиться сльоза, коли я дізнаюсь із новин, як вороги знищують край, в якому я народилася. Бо навіть зачерствіла душа не зможе не відгукнутися на життєві болі, страждання і поневіряння людей. Жахаюсь від думки про те, скільки їх, містечок і селищ, стерто рукою тирана з лиця землі, скільки поламано людських доль, відібрано життів... Свій біль у баченні реальності я зобразила на полотні. Моя країна зі зраненою душею та зболеним серцем, крізь які пройшли вістрям горе і втрати, туга і сум мого рідного народу. Зображення на полотні, - символ захисту, аби більш ніколи не змогли монстри поглинути Батька чи Матір, Дочку чи Сина… Вірю у перемогу добра над злом! Вірю у перемогу світла над мороком! Вірю, що кожен із нас пронесе свій хрест, яким би важким він не був! Вірю в ЗСУ і в Бога.

Вірю у перемогу добра над злом!