Ільницька Маргарита, 9-б клас, Печерський ліцей № 75

Вчитель, що надихнув на написання есе — Чучук Ірина Юріїівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий.

Я - шестикласниця, мала і наївна. Дивлюсь на світ своїми яскравими дитячими очима, такими ж безтурботними, як і я сама. Я сплю, навіть не підозрюючи, що російська армія вже перетнула наш кордон та нанесла авіаудари по нашій країні. Прокинулась я від того, що почула, як мама бігає по квартирі та щось шепоче собі під ніс: «Дивно, мама якась сама не своя..», та після цієї думки знову впала у свій сон. Сон, де було спокійно.

Через деякий час я прокинулась від теплої маминої руки, яка сильно тремтіла і водночас гладила мене по плечу. Мамин голос. Такий стривожений та наляканий, тихенько промовив: «Маргаритко, ти не лякайся, будь ласка, але почалась війна…». А далі… тиша. Це все що було в моїй голові. Але на зміну тиші зразу прийшов шум, паніка, купу питань: «обстрілюють?», « це правда?», «війна?», «ми загинемо?», «невже я помру в 12 років?». Саме в цей момент, дитина в моїй голові кудись зникла. Ніякого галасу в голові, безкінечного сміху, дурних жартів, недоречних слів, натомість, прийшло вічне відчуття страху за своє життя.

А далі все було мов в тумані. Ми швидко зібрали речі, мовчки, просто дивлячись одне на одну, вийшли з будинку, почали йти до нашої бабусі. На кожне моє запитання: «А що буде далі?» Я чула лише одну відповідь: «Не знаю».

Впродовж всієї дороги лунали сирени, плач дітей, голоси та крики переляканих людей, які також не знали, що їх чекає далі.

Невідомість.

Ми були досить далеко від будинку бабусі, а вона вже чекала нас біля воріт. Коли ми всі нарешті обійнялись, стало так спокійно, а гул сирен перейшов на другий план: «Сім’я поруч» - це єдине, що мене заспокоювало. Наступної миті перед моєю сім’єю постало нове питання, вирішальне: «Де безпечно? Куди їхати?» Після довгих перемовин і суперечок ми вирішили бути в Київській області, на дачі. Пів року ми були там, пів року дикого страху не тільки за себе, а і за своїх рідних. За ті шість місяців, я дуже змінилась. Я… виросла? Я була змушена вирости.

росія — держава-терорист, яка вчиняє неймовірну кількість злочинів і по цей день. Вже 1000 днів моя країна, кожний сантиметр мого дому, мої люди несуть стільки втрат та болю, проливають стільки сліз. Це такий біль і таке горе, які можуть зрозуміти тільки ті, хто пройшов шлях війни. В українських дітей забрали не лише дитинство, а й батьків, братів та сестер, їхнє власне барвисте життя. Ми маємо пам’ятати, якою ціною, нам дається те, чим ми зараз дихаємо, завдяки кому ми навчаємося, живемо й мріємо.