Село, в якому проживає Наталія Олександрівна, дуже постраждало від ворожих обстрілів. Більшість жителів виїхали. Зараз, коли окупантів відігнали подалі, почали повертатися.
Мені 64 роки. Ми з чоловіком жили в селі Заградівка Херсонської області, мали господарство, а після приходу «визволителів» лишилися його.
Спочатку в нас місяць не було світла, а потім з Кривого Рогу приїхали електрики й полагодили. «Гуманітарку» волонтери привозили на човнах, бо мости підірвали. Єдиний спосіб, у який можна було дістатися села – на човні через річку. Так само й виїжджали. Ми не голодували. Волонтери нам багато всього привозили. Припливали до нас навіть під обстрілами.
Окупанти відразу розбомбили школу й будинок культури. Коли побачили, що ніяк перейти через міст, то залишилися в селі Кочубеївці й звідти нас обстрілювали.
Чоловік не виїжджав, сидів у підвалі. А я не змогла терпіти – поїхала до Кривого Рогу. Додому почала навідуватися вже після того, як бійці ЗСУ відігнали ворогів подалі від нашого села.
Нас попередили, що буде наступ. Спочатку вивезли дітей, а тоді – стареньких. Хлопці, у яких були автомобілі, довозили людей до річки, а потім на човнах переправляли на інший берег. Дуже багато людей виїхало. Залишилися лише деякі чоловіки. А зараз вже всі повертаються додому. Привозять будматеріали, забивають плівкою вікна. Це ми так виживаємо. Дякуємо Богу, нашим захисникам і волонтерам.
Якби ж війна скінчилася вже! Хоча б до наступного року. Дивлюся, як наші діти й захисники гинуть, і щовечора плачу.
Я вірю в Україну, в ЗСУ, й у волонтерів. Вірю, що ми переможемо і наша Україна буде процвітати.
