Війна дуже відчувається морально. У нас змінилися погляди на будні: ми стали більше цінувати дні, помічати навіть незначні моменти в повсякденному житті. За будь-якої можливості хочеться виїхати подалі від міста, щоб хоч трохи виспатися. Саме в цьому я і відчуваю велику потребу — відпочити й змінити обстановку.

Найстрашнішим для нас стало 7 березня 2022 року — день першого прильоту КАБами. Це був той перший справжній страх і та емоційна важкість, яка з’явилася з перших днів війни.

Мій син чує і бачить смерть містян, і це дуже впливає на нього. Ситуація в місті дуже погіршується. Я дуже хочу, щоб серед усього цього в його житті все ж було світло і тепло, щоб він згадував не лише жах, а й табори, відпочинок, гарні емоції. 

Одним із найстрашніших моментів був випадок, коли я була військовою, а частина, де я служила, знаходилася поруч із будинком. Я була на добовому чергуванні, коли стався приліт по частині. Я вижила. Коли подзвонила й сказала, що зі мною все гаразд, у відповідь почула, що з сином не все добре — він дуже сильно злякався. Тремтіння було настільки сильним, що він ледве міг утримати чашку з водою. Після цього випадку син дуже переживає щоразу, коли я на виїзді. Я бачу по ньому, що дитинство у нього зупиняється: постійні дзвінки, смс-повідомлення, у нього явно виражена тривога.

Мій син емоційно чутливий. Він уміє проявляти турботу, підтримку, може вдома пригорнути, обійняти. Також він гарно складає реп і робить трюки на турніку.