Рідний дядько моїх дітей зник безвісти на фронті, зараз шукаємо. Це відчутна втрата, бо дитина з 2015 року напівсирота (мій чоловік та їх тато помер) і цей дядько, рідний брат померлого, опікувався племінниками.

В перший день війни були вдома, дізналась про все з батьківського шкільного чату від вчительки. В мене була панічна атака, але я змогла опанувати себе і розпланувати план дій для виживання. 

У нас були порожні та зачинені магазини під час оточення, інфраструктура не працювала, діти не виходили з дому.

Коли ми виїжджали на місяць до Львова, поки Суми були в оточенні, потрапили під атаку заводу у Львові. Саме стояли у заторі на в'їзді біля цього заводу і нам довелося тікати в ніч без нічого й ночувати у чужих людей в селі під Львовом.

Дитина плаче, коли чує звук шахедів, ракет та вибухи.

Нещодавно був приліт у сусідній двір, де живуть її однокласники, вона побачила накриті тіла загиблих і у неї була істерика. Порушився сон, вона здригається від різких звуків.Та і ситуація зі зникненням дяді її теж дуже засмутила. 

Шукає його в соцмережах, в пабліках з полоненими, сподіваючись, що знайде.