Нижник Марина, 10 клас, Шатавський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фалендиш Тетяна Іванівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що для вас війна? Бо для мене - це смерть людей, втрата близьких і рідних , калюжі крові та сліз, багато страждань і болю... На початку вторгнення російських військ на територію України за один ранок змінилось абсолютно все для кожного жителя країни. До 2024 року життя українців від самого початку було бурхливим та нестабільним, наші сусіди споконвіку хотіли присвоїти землі нашої країни. Україна, до проголошення незалежності, постійно ставала ареною для боїв, у яких повинна була брати участь, через це часто відбувалося братовбивство, бо різною частиною наших земель правили різні правителі. 

Чому війни на нашій землі весь час тривають?

На цей час я можу, як і багато хто в Україні, сказати ,що ця війна забирає найближчих нам людей. Кількість чоловіків, які втратили своє життя за ці два з половиною роки, невимірна, як і пролиті сльози не лише за них, а й за померлих дітей та вбитих жінок. Велика кількість чоловіків, як герої своєї країни, в перший день твердо стояли на рішенні йти та відстоювати незалежність Батьківщини.

Потрапляючи в гарячі точки та намагаючись затримати ворогів усіма силами, вони ставили на кону усе : своє здоров'я, сили, а найголовніше - життя. 

Ідучи в бій, кожен раз вони намагались залишити повідомлення рідним, на випадок того, що все закінчиться саме у цьому бої, саме цього разу. І багато з них повертались та проходили це знову і знову, але, на жаль, часто траплявся жахливий кінець, коли чийогось батька, брата, друга чи сина, привозили рідним з вибаченнями та співчуттям...

Але все ж для чого це? Чому ми переживаємо такі жорстокі події, якщо могли б мирно жити, без кровопролиття. 

Для чого усі ці смерті невинних людей, якщо можна вирішити все іншим шляхом. Є величезна кількість запитань, на які ми не маємо відповіді , і можемо лише здогадуватись, як ми дійшли до такого життя, за що невинних людей спіткала така доля, чому ми серед ночі замість сну ллємо сльози за тих, кого поруч немає і може вже ніколи не бути. Але що ми знаємо точно - то це те, що багато невинних чоловіків, захищаючи нас, загинуло чи потрапило у полон, хоч їх і будуть пам'ятати, хоч є шанс на повернення, це не зменшує біль в серцях їхніх рідних, де через усю цю пережиті події утворилась рана, яка , найімовірніше не зможе загоїтись.

І щоб хто не казав про те , що час лікує, я в це не вірю. Бо час лише клеїть на цю рану пластир, який у будь-яку хвилину може відліпитись, і та рана буде надалі обливатися кров'ю, змішаною з болем.

Я дуже чекаю той час, коли війна закінчиться, бо завжди повинен бути компроміс, який був би вигідний для обох сторін, ми не повинні воювати, втрачати наших знайомих і рідних, бачити, як страждають люди. Але навіть з таким результатом вирішення подій потрібно пам'ятати, що, навіть закінчивши цю війну, вже не повернути наших батьків, дітей, близьких нам друзів та знайомих. Багато дітей, такі як я, постійно думають про них, про тата, який, чи помер, чи знаходиться у полоні, або ще гірше вважається зниклим безвісти, про брата і сестру, яких вже ніколи не побачать, про маму, яку любили понад усе на світі... Не можна загоїти усі фізичні та душевні рани у кожного українця, не можна перемотати час назад, щоб пропустити ті безсонні ночі, пролиті сльози та кров. 

То для чого, ми продовжуємо це дійство, може, вже час, щось змінити?