Життя було чудовим в Маріуполі. Власний дім, щастя, багато тваринок жили з нами, батьки поруч, в дітей були бабусі і дідусь. 

Росія забрала в нас будинок, ми втратили своїх тварин. Батьки в окупації.  Чоловік військовий.  

Зараз намагаємось будувати життя з початку. 

23 лютого був мій день народження. Ми всі були вдома, готувались святкувати на вихідні 26 лютого, але ми так і не зустрілися з родичами і друзями. О 4 ранку подзвонила сестра і сказала що у Бердянську вибухи. Потім був дзвінок чоловіку і він поїхав, наступного разу ми вже побачились 14 березня. Сину було 9 років і він тримався весь  час мужньо,  допомагав з молодшою сестрою,  якій на той час було 2 роки.

Найстрашнішим був день, коли були влучання в будівлю, у підвалі було лячно, були думки що ми загинемо.

Після пережитого син став стриманим — свої почуття він ховає глибоко, іноді просто відмовляється говорити

Стикнулись з серйозною гуманітарною катастрофою. Мені для доньки потрібен був нурофен, бо в неї артрит,  я не змогла його придбати. Через це зараз в нас складнощі.  Їжі не вистачало, чоловіки з укриття, де ми перебували, готували під обстрілами. Варили супи з того, що зібрали. 

В мене, крім одягу, нічого не залишилось. Лише дитячі речі, в яких вони були у підвалі.