Їхній рейс тривав 31 день. Весь цей час безперервно – начальник поїзда Андрій Костін та його провідники – евакуювали мирних українців з-під обстрілів. Врятували сорок тисяч жінок, дітей, літніх людей.

Ну як ми вже загалом трошки підозрювали, що щось буде не те, бо вже біля кордону вже стільки було російських військ, але ми по-людськи, ми не вірили, що це все станеться. 22 лютого я зі своєю поїзною бригадою виїхав поїздом «Київ — Бердянськ», такий був поїзд. Приїхали до Бердянська 23 лютого, погода була чудова.

Ще зробили всі свої по роботі справи й іще всією бригадою ми пішли, хто хотів, звичайно, пішли на море, подихали там свіжим повітрям.

Але потім, звісно, уже ввечері зробили посадку та їхали до Києва. Поїхали до Києва. 24-го числа зранку мені телефонує дружина й каже, що почалася війна, що почали бомбити Бориспіль і все інше. Ми ще до Києва не доїхали. Ми десь тоді доїхали до станції Знам’янка, це 5-та ранку, десь так було, і ось це ми дізналися тоді.

Приїхали до Києва 24-го числа. 24-го теж зробили всю свою роботу, я ще встиг з’їздити додому, вибачте, звичайно, узяв трохи змінної білизни. Я очікував, що далі так вийде. До речі, 24-го числа я востаннє бачив свою дружину з дочкою, які зараз уже більше ніж пів року перебувають за кордоном. Ми вже тоді поїхали 24-го числа, звичайно, уже не в Бердянськ, бо там бомбардували вже повністю. Уже поїхали з Києва, поїхали до Львова. І вже зі Львова, не заходячи до Києва, ми поїхали до Запоріжжя вже повністю на евакуацію.

Уже, звичайно, пасажири були, усі, звичайно, були вже без квитків, аби тільки вивезти людей.

Запоріжжя тоді… Ми, як приїхали, перша евакуація була — це, звичайно, для нас теж був страшний шок. Це було стільки пасажирів, що це просто… Якщо, скажімо, вагон, у якому 36 посадкових місць, — це купейний вагон, там їхало по 120–140 осіб. Плацкартний вагон, де посадкових місць 54, — там їхало по 200–220 осіб. Їхали в основному ... не в основному, а переважно — це трошки людей похилого віку, а решта всі мами, дітки їхали. Оце ми звідти, от ми їхали із Запоріжжя. У мене було 10 вагонів до Бердянська, а там уже було 20 вагонів. Потім причепили ще 10 вагонів. Ще був у нас такий чудовий поїзд 11 «Київ — Новоолексіївка», теж зі зрозумілих причин цей поїзд уже туди не пішов.

І ось ця зв’язка — я та ще один начальник поїзда, керував цим поїздом 11 «Київ — Новоолексіївка». Ми вже із Запоріжжя поїхали до Львова із цією повною посадкою пасажирів.

Це, звичайно, не передати, що там діялося. Ми віддали все, що можна було віддати, усі свої службові купе, звісно. Я навіть своє купе як начальник поїзда, де документи знаходяться, єдине — діткам сказав: «Нічого не чіпайте».

Там рація була й таке інше. З провідниками — я і мої провідники, та й усі провідники в тамбурі ночували і їхали всю цю дорогу. Хоча погода була хороша, але однаково було прохолодно. Ось так от ми доїхали до Львова. Тоді, я пам’ятаю, увесь час дорогою в нас запитували про приблизну кількість пасажирів, яких везли. Отже, на 20 вагонів посадкових місць десь загалом приблизно 600, якщо нормально, а привезли ми тоді до Львова 3,5 тисячі осіб. Після цього, теж не заходячи до Києва зі Львова, ми, звичайно, поїхали назад до Запоріжжя порожні. За час цієї дороги ми вже впорядкували вагони й усе інше. Ще, скажімо, за великим рахунком, волонтерства ще такого сильного не було, а потім уже поїхали наступним рейсом до Запоріжжя.

Уже в Запоріжжі більш-менш… не більш-менш, уже нормальні умови там зробили. Уже всіх пасажирів на перон не випускали, як це було за першого рейсу, звісно, жахлива паніка. Уже поліція і тероборона тримала всіх на вокзалі, і поступово, також по 100, по 200 осіб на кожен вагон уже відводили до кожного вагона. Це вже було більш організовано й нормально.

Вийшли ми на роботу 22 лютого, ще до війни, і змінилися потім 23 березня. Рівно 31 день ми були в дорозі, ніде не змінювалися і все інше.

А перевезли, якщо ми так зробили, то це можливо були трішки перестояли добу в Запоріжжі, Дніпропетровську, і потім ми вирушали. Ну, рейсів 10 ми зробили. Якщо навіть у середньому 3,5 тисячі, а там було й більше, це 100 %, то тисяч до 40 ми 100 % перевезли пасажирів. Ми навіть одного разу один із цих рейсів, ми як із Запоріжжя почали їхати до Львова, потім із Запоріжжя до Івано-Франківська, Запоріжжя — Чоп, Запоріжжя — Чернівці. Навіть один раз 24 вагони — ось цих наших 20 вагонів, іще й 4 вагони Дніпровської дороги нам підчепили, з 24 вагонами ми доїхали до Хелма в Польщі вже.

Документів у нас із собою ніяких не було, лише одні посвідчення наші. Поляки молодці, Боже, їм просто шана, це така нація, що просто неможливо. Прийняли нас там, як треба, усіх пасажирів, у них усе організовано. Вони з кожного вагона пасажирів висаджували самі, волонтери проводжали до вокзалу, там їх годували, показували, кому треба куди їхати, розказували, комусь навіть квитки замовляли. Дорогою те саме, уже тоді, коли ми поїхали до Хелма, на кожній станції… на кожній станції люди просто біжать. Ось зупиняємося біля якогось села...

Запам’ятався один випадок, мені просто в’ївся в пам’ять. Отже, відчиняю двері, дивлюся — ну, якесь село, це вже після Ковеля було. Це ми до Яготина — там годину їхати, але ми тоді дві доби їхали, бо перед нами такі ж евакуаційні потяги з усієї України.

Біжить дівчинка, у неї ніженьки ось такі от, розумієте, а вона в пакеті несе дві пляшки води й до поїзда ось це підносить. І потім з усіх боків люди несуть їсти.

Там води вони скільки навантажили, що це жах. Там завжди, скажімо, було небезпечно. Ми відразу, коли тільки виїхали в перші рейси, тільки ми вирушаємо, припустимо, там Запоріжжя, ми вже відразу всі вікна, штори всі опускаємо, світло вимикаємо, тільки там нічне світло працювало, у туалетах і в тамбурах працювало світло. У тамбурах те саме: ми заклеювали, у нас такі чорні мішки — ось це ми там теж, щоб усі вікна заклеєні, щоб світла не було видно, ну, повністю було світломаскування.

Ну і, звичайно, найстрашніше ось, скажімо, у П’ятихатках таке пам’ятаю. Під’їжджаємо, машиніст зупиняється і по рації мені передає: «Усе вимкнути». Сам теж усе вимкнув, бо загроза прильоту й усе інше. Ось так стоїмо, а здалеку видно, як, мабуть, або «Град», або що таке, але далеко, звичайно, склад мало не зачепили проте. Ось це було дуже жахливо.

Дуже фізично втомилися за цей місяць, але понад усе ми втомилися морально, дивлячись, як ці бідні бабусі, як ці мамусі їдуть, як вони переживають, особливо коли дітки плачуть.

Багато хто з них, які з нами евакуювалися, вони пройшли ці бомбардування жахливі й так далі. Розповідали такий жах, що просто страхіття, однак мами великі молодці, вони дітей намагалися чимось відволікти. Ми їм роздали папір А4 — у мене листки були завжди, ну, мені треба по роботі. У них там свої олівці були, фломастери. Дітки малювали це все, відволікалися. Потім, до речі, один малюнок дитячий — він у мене зараз удома лежить. Дитина намалювала, там наш якийсь воїн із прапором, там «Слава ЗСУ!» та все інше. Ось таке.

Найстрашніше було — це дивитися на пасажирів, що люди зі своїх будинків, зі своїх насиджених місць прекрасних, де вони, як кажуть, жили й усе в них було нормально, і таке трапилося. Що їм протягом кількох днів доводилося тікати, їхати й усе інше.

На спад пішло десь, можливо, точно так не пам’ятаю, але десь із 15–16 березня. Уже потім, ми вже як останні рейси робили... Пасажирів теж евакуювали, але вони вже спокійно, припустимо, не по чотири людини були в купе, у купейному вагоні, ну, було їх шестеро, по восьмеро, але вже в проходах нікого не було, у тамбурах нікого не було.

Один-єдиний іще момент теж запам’ятався на все життя. Саме тоді, той рейс найперший із Запоріжжя. Виїжджаємо. Уже виїхали, дякувати Богові, тут хтось каже: «Там, у вашому другому тамбурі, приходить якась матуся і каже, що там якісь два хлопчики стоять удвох». Ми вже якось, як то кажуть, через голову пробралися туди, у той тамбур. Там стоять два хлопчики: одному, як з’ясувалося, сім років, а другому п’ять років, два братики, і один одного за ручку тримають. А вийшло як? Їх у сусідній вагон якось закинули, а вони вже перейшли сюди, у цей самий тамбур. У них, правда, сумочка була з їжею та все інше. Це вже потім з’ясувалося, коли я зв’язався з машиністом, коли вже підняли поліцію і таке інше. З’ясувалося, що мама ще до війни поїхала до Львова, але не до самого Львова, а десь там до когось. А дітей залишила, отже, на свого брата. Чоловіків не брали нікого від 18 до 60, і ось це брат в останній момент якось зміг цих дітей засунути до нас до складу, а потім повідомив дружині. Ой, не дружині, а своїй сестрі. Ну, вона вже вийшла сюди й таким чином, отже, з’ясували, чиї вони.

Мами молодці, вони зразу цих діток, хоч купе були забиті, вони забрали цих діток до себе, теж заспокоїли їх, бо стоїть маленький і плаче.

От і таким чином довезли до Львова. Мама, звичайно, дуже дякувала, але дякувати Богові, що так усе обійшлося. Зараз евакуаційні потяги — вони є, але з Києва їх немає. Є лише з того боку, з боку Запоріжжя. Можливо, навіть не можливо, а є з Харкова. У нас туди відправляють деякі вагони. Туди відправляють саме з нашими провідниками на допомогу, ще там евакуаційні потяги трошки є. А все інше нормалізувалося, ось я зараз, зокрема, зі своєю бригадою їжджу Київ — Хелм, такий 23-й поїзд, це до Польщі. Склад забитий — що звідси їдемо, що звідти, — але звідти повертаються.

Раніше в нас сльози лилися самі по собі, коли ось ця евакуація от проходила, коли люди ось… це ось посадка була жахлива й усе інше. А зараз, вибачте, сльози ллються, коли звідти, з Хелма, повертаються назад таки мами й дітки сюди, а на пероні їх тати зустрічають із квітами й так далі. У мене навіть був випадок. Там одна провідниця, думаю, минулий рейс... Зустрічає тато своїх рідних, ну, звичайно, букет квітів дружині, дитині там якусь іграшку й букетик квітів провідниці: «Дякую, що ви довезли».