Кам'янський Ярослав, учень Нововодолазького ліцею №3

Їду автівкою разом з родиною до родичів. За кермом мама, вона вже давно перебрала на себе роль водійки, постачальниці, цілительки, психологині, вчительки, доглядальниці. Тато зараз у госпіталі, він лікує серце й душу.

Червонясто-бурштиново-помаранчеві фарбу дерев, монотонне гудіння двигуна, тиша в салоні (я вже давно звик поводити себе максимально стримано) - усе це підсвідомо навіює спогади, викликає асоціації, спонукає до роздумів...

Дякувати Богу, мою рідну Харківщину не зачепила війна, тобто не спотворила снарядами, не змусила жителів переховуватися в погребах, лісосмугах, траншеях. Але вона ранила в саме серце всіх нас: у мене забрала на війну татуся, мамина подруга пішла боронити кордони України добровільно, сусідка бабця Катерина передчасно померла від звістки про смерть свого онука..

Пастораль XXI-го століття. На тлі чудової української природи матері ховають своїх дітей. Як це? Чому? За що? Кому це потрібно? Нічого не розумію… Яка війна?

Ви що, шановні? Таки, мабуть, почалася: паніка, психоз, незрозумілість, відсутність інформації, масова евакуація. Підігрівали настрої ще й засоби масової інформації (часто повідомлення були суперечливими й не відповідали дійсності ). Це взагалі випадає з логіки буття: війна в XXI столітті! Сильним світу цього захотілося побрязкати зброєю й перетягти на себе ковдру?! Але ж ні, таки почалося. Захоплення Криму, запеклі бої на Донеччині й Луганщині... Смерть забирає в свої лабета дорослих і дітей.

Дітей? Чим вони завинили? За гріх? Який?

Мій батько був на передовій війни: Луганщина, двадцять кілометрів від кордону з ворогом. Тривалий час ми не отримували від нього звістки. Пам'ятаю змарніле, чорне від горе обличчя мами, в очах якої застигли кршталики сліз. Що сказати мамі, щоб не побивалася? А слів немає... Вони є, але душа настільки закам'яніла, що важко вимовити бодай щось, щоб розрадити, втішити.

А ще: сусідську дівчинку Алінку бавить, голубить, а мій... Родичі розпачливо запитують: "Не телефонував? Повідомлень немає?" Ми перетворились на безжиттєвих роботів: автоматично їли, бездумно виконували будь-яку роботу і постійно чекали...

Не знаю, мабуть, Всевишній за наші молитви й страждання зберіг нашого татка. Ніколи не забуду: вечір, з-посеред гнітючої тиші почули скрип нашої хвіртки і стук у двері. Хто б це міг бути? Відчинили не запитавши( вже набридло боятися). Тато?! Змучений, змарнілий, ніби геть чужий...

- Я відпочину, сину!

- Як ти?

- Я не знаю

- Таточко, татусю, ти вдома!

І потяглися місяці лікування, психологічної реабілітації, сімейної терапії.

Він уже усміхається, але кричить у ночі, плаче від утрат і все промовляє : «Я не вірю, що залишився живим!»

Часто-густо до нього приїздять побратими. Вони майже не говорять, палять, і знову гнітючий сум роздирає обпалені війною душі. Але їм легше разом. Що то значить, споріднені душі

-Татку, чому ви не розмовляєте?

-Ми говоримо серцем синку.

«Та нехай собі»,- каже мама.

Чим завинив мій батько? Моя родина? Сім'‎ї моїх односельців? Як спокутують прокляття ті, хто розв'язав воєнний конфлікт?

Мені не потрібен новий ноутбук ‎‎чи найкрутіший телефон, я хочу миру й процвітання всім нам! Мир - це гармонія, спокій, можливість, свобода, надія, тиша...