Борзенок Поліна, 10 клас, Малобілозерська школа-інтернат “Дивосвіт”

Вчитель, що надихнув на написання есе -  Рудик Олена Борисівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я, Борзенок Поліна, пʼятнадцятирічна дівчина, як і мільйони інших дітей стала жертвою жорстоких дій зі сторони росії. Війна відібрала в мене дитинство, друзів, можливість проживати на рідній землі та змогу бачити дійсність в яскравих тонах. З 24 лютого 2022 року мій світ став сірим та безнадійним. Чи це мають переживати діти мого віку? Чому я в свої на той момент тринадцять років мала не просто жити, а виживати, поки на вражій території найбільшим горем було заблокування соціальних мереж?

Дуже рано я зрозуміла, що справедливості в цьому світі не існує, та і мабуть ніколи не існувало. Сліпа ненависть це єдине, що обʼєднує нас з колишніми «побратимами».

23 лютого в мого молодшого братика було день народження, йому виповнилося всього 3 рочки. А на наступний день.. Був ранок, навіть сонце не зійшло. Я мирно спала, поки в кімнату не зайшли занепокоєний тато і мама, яка плакала від горя. Замість знайомого «Доброго ранку» я почула холодне та повне відчаю «Донечко, почалася війна». Ці слова довго лунали в моїй голові. Я не могла зрозуміти що відбувається, а батьки побігли збирати речі. Тим часом я сіла на підвіконня, з жахом слухаючи вий сирен. До цього я ніколи не чула подібного.

В моїй голові було лише одне питання: - "Невже я помру?" Тривога заполонила мене всю, я не відчувала страху, болю, занепокоєння.

Тіло заціпеніло як вкопане, я більше нічого не чула і не бачила, перед очима темна пелена та яркі заграва ракет, вибухи яких чулися ніби зовсім поруч. В той момент щось в мені померло. Тої маленької, наївної дівчинки всередині мене більше не існує. Зібравши валізи з найнеобхіднішим ми поїхали до будинку в Бучанському районі, де на той час проживали мої бабуся з дідусем. Тоді ми ще не знали, наскільки небезпечно там може бути. Всю ніч слухаючи автоматні черги та вибухи, навіть і не спавши, стомлені ми знову поїхали геть, на цей раз забравши з собою батьків мого тата. Ми виїхали, навіть не знаючи куди. Все місто тікало, затори були всюди, тисячі людей їхали, намагаючись врятуватися.

Зʼявлялися новини про те, що на підʼїзді до Києва назустріч нам рухалися колони російських танків, вони розстрілювали людей з дітьми впритул. Був повний хаос, як навколо, так і в мене всередині.

Ми доїхали до Білої Церкви - 100 кілометрів від Києва за 12 годин, коли в мирні часи цей шлях можна було подолати за дві години. Було холодно, всі були голодні, а бензин в авто закінчувався. Поки їхали, намагалися знайти місце для ночівлі, але це було майже неможливо, бо все житло вже було заброньоване. В решті-решт нас прийняв один і так переповнений готель, де навіть не було вільних кімнат, люди спали просто на підлозі. Моя мама та братик розташувалися на кушетці в коридорі, а я з татом ночували на парковці готелю у машині. Ніч була жахлива, в мене страшно болів живіт, а під вікнами і надалі чути вибухи. Через дві доби співробітниця готелю запросила пожити в неї, і ми погодилися.

Два тижні родина ледве виживала, дістати продукти харчування було важко. Обстріли лунали кожен день і ніч, не даючи і шансу на спокій.

У сусідній будинок потрапила ракета, після чого ми знову переїхали, ближче на захід, у місто Вінниця. Там нам теж допомогли знайомі і поселили у стару квартиру. Умови там були жахливі, пліснява на стінах у ванній, ліжка ледве трималися купи, а пил просто всюди. Але вибору не було. Так ми проіснували півтори місяці. Коли загарбників нарешті відігнали з Київської області ми повернулися додому. Страх того, що росіяни повернуться все ще залишався, тоді ми вирішили виїхати з країни, як би важко це не було. Все чого ми хотіли - вижити. Зробити це вдалося лише через рік, бо моя мати не хотіла їхати без батька, а кордони для чоловіків були зачинені. Тато отримав дозвіл на виїзд та вивіз нас до Польщі, де ми прожили ще цілих півтори роки. Увесь цей час було дуже важко, я не знала мови, в мене не було друзів і навіть знайомих.

Я була абсолютно одна, кожного дня бажаючи просто повернутися додому, до рідних людей. Почуття нестерпної самотності намертво поселилося в мені, та не пішло по сей день.

Зараз, вже три місяці, я знаходжуся на території Сполучених Штатів Америки, де намагаюся прижитися і отримати можливість прожити рештки свого дитинства без турбот. Я ні на день не забуваю про рідну землю, і всім серцем бажаю закінчення війни. Сподіваюсь, що Україна буде процвітати, я прагну здобути якісну освіту у Америці, і повернутися, щоб розбудовувати та відновлювати державу і працювати на її благо.