Мельник Юрій, 11 клас, Заклад загальної середньої освіти "Ліцей № 1 м.Ковеля"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лисковець Галина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сумно починається кожен день в Україні. Ятряться її рани, не загоюються, а ще більше кровоточать. Щоранку з жахом дізнаємося, як нелюди руйнують міста і села, вбивають дорослих і дітей, нищать школи, лікарні, домівки людей.  Кожен день шокує повідомленнями про загиблих, поранених і зниклих безвісти. Скоро буде 1000 днів нестерпного болю, чорного горя й біди і 1000 днів нашої доблесті, героїзму, непохитності, якими захоплюється весь світ.

Шлях України у цій війні густо политий кров’ю та сповнений жаху, сліз і душевних мук.

І хоч у моєму західноукраїнському місті Ковелі, що поблизу кордону з Польщею, не рвуться бомби (було кілька разів за 985 днів), холоне кров від сирен, які сповіщають про повернення Героїв “на щиті”. Щодня, а то й по кілька разів на день ми чуємо ці “голосіння”. У такі хвилини здається, що терпнуть руки, підкошуються ноги і зупиняється серце. Центральна площа в Ковелі вже давно стала місцем оплакування Героїв, а раніше тут відбувалися радісні і щасливі події: фестивалі, випускні вечори, вручення нагород, концерти.

Вірю, що воєнне лихоліття мине і все буде, як колись - мирно, спокійно, надійно. Я дуже люблю Ковель- центр мого життя. Я тут народився, тут мешкає наша родина, і тут мені найкраще.

Усім серцем ненавиджу ворогів України, які упродовж століть її руйнували, а сьогодні прагнуть знищити. Переймаюся, коли чую навіть неповажне слово про мою країну. Образити її - це все одно, що образити когось із рідних і мене особисто. Адже почуваю себе частинкою могутнього родинного дерева. Аби це дерево розросталося, ставало пишним, давало плоди, докладу максимум зусиль. Розуміння патріотизму з кожним днем в моїй душі міцнішає і поступово переходить у почуття відповідальності.

Мої думки, мабуть, сприймаються сьогодні лише як гасло, бо нині Україна кличе всіх до дії, до захисту і порятунку. Вона потребує наших спільних організованих зусиль, підтриманих людьми цивілізованого світу.

Так, саме тепер час дієво виконувати кожному з нас обов’язок перед Батьківщиною. Це - святе. Розумію, що такими високими словами наповнені матеріали у ЗМІ, виступи ветеранів, наставників-учителів. Однак якісь вони, на мою думку, стали звичні: кожен їх знає, але не кожен дотримується. Можливо, просто багато хто не розуміє, з чого почати. Не можна сказати, що я та мої друзі - однокласники лише говоримо про Перемогу і чекаємо її склавши руки. Ми спробували себе в різних напрямках роботи: плели маскувальні сітки, виготовляли окопні свічки, споряджували передачі на фронт, відвідували поранених воїнів у лікарні, організовували різні акції.  

Під час осіннього шкільного ярмарку зібрали 79 000 гривень на дрони та різні військові потреби. Але ж хочеться ще чогось вагомішого...

Поки що вчимося, і на уроках Захисту України говоримо  про  відповідальність, навчання, вчинки, долю родини і Батьківщини. Адже сьогодні, як говорив один із батьків на випускному вечорі, у школі є два найважливіші предмети - Захист України та історія України, щоб знати, як стріляти і в кого стріляти. Різні думки я чую, спілкуючись зі своїми ровесниками. Переважна більшість з них - відповідальні, хоча багато і байдужих. Що з них візьмеш, якщо немає такого почуття?! Це ж наче зерно, яке сієш у землю: не все воно, на жаль, проростає. Хоч... заперечу сам собі.

У восьмому класі до нас прийшла навчатися Валя Маковецька, яка переїхала з Бахмута. Не було жодного учня, який  би не перейнявся її долею. Усі допомагали, чим могли, хто більше, хто менше.

Валя так звикла до нас, що не відчувала смутку, але ж ми бачили, як інколи блисне сльозинка в її очах, іноді настрій раптово зникне. Приїхала ж бо із самого пекла... Зараз вона в сусідній Німеччині, проте залишається в нашому колективі. З давніх-давен в Україні  молодші вчилися в старших. Ми також дослухаємося до вчителів, батьків, сприймаємо поради, використовуємо їхній досвід. Я, наприклад, дуже люблю наші “чоловічі” розмови, коли збираємося разом - дідусь Микола, тато  і я.  

Дідусь завжди каже, що де є права - там повинні бути й обов’язки та відповідальність за них. Він має багатий досвід: усе життя працював у сільському господарстві, понад 30 років очолював колгосп.

І тепер гостро виступає проти ухилянтів, колаборантів, нерозважливих рішень керівництва держави. Непримиренний до байдужості, ледарства, пияцтва, він  навчає нас з татом бути працьовитими господарями, жити за законами совісті і дорожити духовними цінностями. Його життя - це мудра книга справжнього українця. Він переконаний, що скільки б людина не жила, вона повинна вчитися, як потрібно гідно жити. Про це говорить зі мною дуже часто, аналізуючи життєві ситуації.

Саме після таких розмов я гостріше відчуваю свій обов’язок перед родиною і Батьківщиною. Це мій шлях.

Я - дитина України і відчуваю обов’язок за її майбутнє. Знаю, що відповідальність має бути виражена чимось конкретним: активністю, світоглядом, корисними  справами задля майбутнього. Якщо розглядати ці чесноти, то можна сказати, що багато із них вже сформовані у мені. Звичайно, ще не вистачає освіти. А тому я твердо вирішив здобути ґрунтовні знання, щоб іти до мети. Хочу продовжити справу тата, героїв-медиків України - стати лікарем. Я цілеспрямовано вивчаю хімію, біологію, математику.

Переміг в обласній олімпіаді з хімії і наполегливо готуюся до Всеукраїнського етапу. Успішно займаюся в Малій академії наук і досліджую гетероциклічні системи. У цьому випадку мені не соромно за той шлях, який я подолав за воєнне лихоліття.

Знаю, що зламатися або схибити на цьому шляху не дадуть рідні і... портрети 15 Героїв, випускників ліцею, які полягли, захищаючи Україну від рашиських окупантів, а ще - три портрети виготовляються, а ще - троє випускників пропало безвісти, а завтра ми знову будемо прощатися з полеглим воїном. Цілий клас Героїв... Стає моторошно від цієї статистики на стіні журби, плачу і болю при вході в ліцей - Галереї Подвигу. Наші Герої загинули, щоб війна не прийшла  вглиб до нас. Вони любили свою школу, Ковель, Україну... життя. Спогади про них завжди будуть теплими й ласкавим, як сонячне проміння, їхнє життя - на вагу золота, а шлях наш єдиний - до Перемоги!