До початку війни ми мешкали в селі Лимани Миколаївської області. Як почалась війна, я переїхала до доньки. Коли рашисти підійшли ближче і бомбили Лимани, ми були тут і сиділи в підвалах. 

Моя донька молода і незаміжня, їй 20 років. Чоловік був у ЗСУ на контракті, а зараз його списали, бо інвалід. Сказав, щоб я вивозила доньку, бо рашисти знущаються з дівчат. Донька сказала, що без мене не поїде, то довелось і мені їхати. Потрібно було дитину вивозити. Там близенько вже танки стояли тих гадів, тож довелось виїхати.

9 квітня всі виїжджали з сіл. Ми виїхали на Вінницю, далі - на Польщу. У Варшаві два тижні були в таборі біженців, всі перехворіли. Потім сіли в автобус і поїхали до Італії. Там були в чотирьох містах, нас дуже гарно приймали скрізь. Люди до нас дуже добре відносились. 

В Італії ми були десять місяців, потім, у лютому, поїхали додому, в Україну. Програма проживання закінчилась, нам сказали шукати самим роботу, а її не було, бо мову за 5-6 місяців не вивчиш. По здоров’ю моєму нічого не було, донька також не знаходила роботу. Вона сказала, що хоче додому, то ми й приїхали. Але мені повертатись не було куди, бо два прильоти було - у двір і в хату. Я зараз у доньки. Додому навідуюсь, але там вікон немає, нічого немає.

Бабуся казала, що саме страшне – це війна. Ми думали, що тиждень-два - і все утрясеться. Ніхто не очікував, що так затягнеться, буде з такими жертвами і горем.  Людям горе. 

Я дізналась, що в дуже хороших знайомих хату розбили і загинула вся родина: чоловік, дружина і діти, 6 і 13 років. Найстрашніше, коли вбивають дітей і знущаються над дітьми. Гинуть мирні люди, діти. Були знайомі, діти росли, і вже хоп – немає ні родини, ні дітей. Ми вже трішки пожили, а їм же потрібно хоч щось гарне в житті побачити. 

До війни я працювала на заводі й думала, що допрацюю до пенсії. Зараз у мене такий вік, що не сильно хочуть брати, і немає роботи близько, а їхати до центру - потрібно час і гроші. Живемо потихеньку: запаси з погребу залишились, ще щось там родичі підкинуть. Чекаємо найкращого, але поки так. 

Я вважаю, що війна закінчиться навесні. Щось хорошого і доброго не очікую, не хочу себе настроювати. Думаю, що не один рік буде війна, а два-три. 

Мрію, щоб люди розворушилися, щоб не кожен за себе сидів, а спільне діло було. Щоб всі гроші, які виділяють на армію, пішли на армію, і скоріше війна закінчилась. Щоб закони були для людей, а не проти людей. Щоб у дітей була робота.