У мене була дуже велика родина, але я всіх поховала: трьох братів і двох сестер, свою доньку. Залишилась одна, нікого в мене немає.

Мені 73 роки, весь час живу в Лиманах. Як бомбили, я була у своїй хаті і нікуди не їхала з села, бо не було куди їхати. 

Нас перші дні бомбили ракетними снарядами - вони летіли прямо через двір. Від мене 200 метрів до лісу, який вони бомбили. Моїм сусідам попало в гараж, вони там ледь не задушились. Якби рятувальники не приїхали через десять хвилин, то їх би вже не було. Це було дуже страшно. 

Там, де я живу, залишилось, три сім’ї - всі інші виїхали. Два чоловіки вже померли, я одна залишилась. Ще один хлопець молодий був: його батьки виїхали, а він залишився. 

Шокувало, що бомбили будинки, де жили мирні жителі. У нас є два села, які вони стрели з лиця землі - просто по них гатили. Йшли на Миколаїв і Одесу, а їх туди не пускали, і вони нас лупили. Били з усього, з чого можна було. 

Багато є людей, що не повернулись з-за кордону. З країн, де платять переселенцям, вони не повертаються, а коли перестають платити, то їдуть додому. 

Я по телевізору побачила, як волонтери казали, що їм потрібні робочі руки. Зателефонувала і запропонувала свою допомогу. Вони запитали, де я живу, і сказали, що тут бомблять, тож краще вони мені привезуть гуманітарку. В нас же як почалась паніка, нічого не було в магазинах. Мені сказали, скільки людей потрібно зібрати. Я думала, що приїде легкова машина, а вони приїхали двома маршрутками і привезли двісті пакетів на 200 сімей. 

У мене в хаті вікна та шифер побиті, бо осколки снарядів літали по двору і городу. Я сарай розкрила, а хату накрила. Мені нічого не дали, бо я не мала права цього робити. 

Скільки людей померло, скільки діток! Жалко дітей. Кожного дня молюсь за всю нашу армію, за всіх наших людей, щоб війна скоріше закінчилась, бо сили вже немає: ні поїхати нікуди не можна, нічого.