Шмалюх Вікторія, 8 клас
Полянецька гімназія Уманської міської ради Черкаської області
Вчитель: Кравчук Людмила Іванівна

Війна. Моя історія

Щасливі дні, спокійний ритм життя, веселі дитячі усмішки та мирне небо над головою, все це зупинилося 24 лютого 2022 року. Початок нового, невідомого і страшного я згадую лише зі сльозами, та все ж розповім про своїпочуття,своюісторію.

Війна! У четвер того ранку, як завжди я спокійно спала та насолоджувалася чудовими снами. Раптом, в якусь мить, все це перервали страшні вибухи від яких тряслися вікна та навіть відкривалися міжкімнатні двері. З несподіванки, нічого не розуміючи я зіскочила з ліжка. Тієї миті в моєму серці прозвучала якась тривога. «Мабуть, війна»,- сказав мій батько. Як війна?! Чому? Навіщо? У моїй голові звучали якісь питання, але ,на жаль, відповіді, поки що на них отримати не можна було. Найбільше я злякалася, що в ту мить ,біля мене не було найріднішої людини, яка могла б мене заспокоїти. Це моя мама. У ті хвилини мені було страшно, як ніколи, я хотіла пригорнутися до неї і сховатися від усього лихого. Та це неможливо.

Моя мама на той час була в пологовому будинку. За два дні до війни в мене народився молодший братик, якого я чекала так довго. І сьогодні, в цей день я чекала їхньої виписки. Плачучи, з великою тривогою і страхом я благала, щоб батько їхав по маму. Іншого вибору на той час і бути не могло. Я так хотіла в ті страшні хвилини бути разом з сім’єю, щоб мама втішала мене, а тато приймав рішення про нашу безпеку. Надворі ледь світало, батько не гаючи ні хвилини поїхав за мамою та братом. Дорога була важка та небезпечна.

Деякі снаряди пролітали над нашим селом і містом, падаючи на будь-якій відстані, на будинки та людей. Та дякувати Богу, тато все таки дістався пологового. На той момент не було часу на квіти й фотографування, на слова подяки та щасливі емоції. Все було чорно - білим, а не кольоровим. Без документів на виписку та без щасливих вражень, усе просто та швидко. Дорога була небезпечна, як в пологовий так і додому. На той час, коли не було батьків я з старшою сестрою залишилася вдома. Нам було дуже страшно, ми чули вибухи і сирени, дивились новини і плакали. Все це замість того, щоб радіти мамі і братику. Моє тіло було сковане страхом. Раптом відкрилися двері і до хати зайшла мама з маленьким згорточком на руках. Ми з сестрою знову плакали і обіймали матусю. Братик спокійно спав і навіть не здогадувався, що став ровесником тих страшних подій, які тільки починалися. Хочу сказати, що за той час я не бачила сліз моєї мами. Вона стала нашим еталоном сили духу, підтримки і впевненості, щоб ми всі не впали в розпач. Показувала приклад мужності кожну хвилиночку і підтримувала нас. І говорила лише одне: « Все буде добре, ми сильні!» Стояло питання виїхати, залишити домівку, та ми вирішили залишитися вдома, головне, щоб разом. Мій батько в підвалі зробив укриття. Заніс туди столик, колясочку, теплі речі, воду та продукти. Там було холодно, сиро і страшно. Частіше ховалися в будинку, в коридорі, бо в підвалі братик міг простудитися. Досі пам’ятаю звук першої сирени, в моїх вухах вона звучатиме завжди, скільки б не минуло часу. Дні були тривожні та затьмарені. Я не бачила посмішки в своїх рідних. Та народження брата згуртувало нас усіх, і не дало нікому зламатися духом. До школи не ходили. Деякі мої найкращі друзі виїхали за кордон. Дуже важко та боляче це сприймати.

Мою історію можна продовжувати довго, вона така як тисячі інших. Але в моєму серці завжди була віра, що перемозі бути! Тому, що я бачу незламність нашого народу, та мужність наших воїнів, які хоробро захищають нашу країну. Захищають мене, сестру та маленького братика.