Кузнецова Анастасія, учениця 9-Б класу Ліцею міжнародних відносин УМСФ м. Дніпро

Вчителька історії України та всесвітньої історії, та директор ліцею Власова Наталія Сергіївна

"Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого змінилося життя багатьох людей, цей день перевернув світ з ніг на голову, і зачепив кожного українця.

Багато історій ми вже ніколи не почуємо, бо люди які могли б їх розказати загинули від рук російської армії, але свою я вам розповім.

Того ранку я прокинулася від того що мене розбудила мама, вона нічого не сказала мені про війну, лиш попередила що вони з татом йдуть у магазин, і деякий час їх не буде. Це була шоста година ранку тому я трохи здивувалася чому вони так рано пішли за покупками, але я була сонна і тому трохи подумав знов заснула. Через годину мене вже розбудила сестра, наляканим голосом вона розповіла мені про те що аеропорти в багатьох містах взірвали, вона дізналася це від подруги яка жила біля аеропорту в Дніпрі, і біля її будинку сильно пахло димом.

Коли я почула це то емоції у мене були змішані, я відчувала злість і безпорадність одночасно. Звичайно я чула про загрозу війни, це була найголовніша тема для обговорення зі усіма моїми знайомими, а в моїй школі проводили навчання що робити під час повітряних тривог, але я в це не вірила, і навіть інструктор говорив що ці знання нам навряд чи знадобляться.

На декілька секунд мені наче відібрало мову, мені здавалося що це сон, і все це відбувається не насправді і не зі мною. Але коли я відкрила чат з однокласниками я почала розуміти що це реальність. Всі питали як там інші, запитували що їм робити, а я просто дивилась в екран. Я боялася що можу ніколи більше не побачить когось зі своїх однокласників, а ще більше що мої батьки можуть не дійти додому.

Я ходила по кімнаті голосно проклинаючи тих хто це все почав, сестрі і молодшому братові я почала розповідати все що на мою думку буде далі, від цього брат почав плакати, а сестра заспокоювала його і говорила що це не буде тривати більше двох тижнів.

Я зайшла на онлайн урок, але там було лише троє учнів, мені було взагалі не до навчання, і мої думки були зовсім не про німецьку мову.

Я ще ніколи не відчувала більшого полегшення ніж коли знову побачила батьків. Вони принесли дуже багато продуктів, і коли ми розклали їх на підлозі майже вся наша зала була заповнена ними. Мама сказала що усіх магазинах величезні черги і неймовірна паніка. А ще що люди скуповують все, особливо: крупи, консерви, ліки і скотч.

Для моєї родини цей день означав те що життя повністю змінилося і ніколи не буде як раніше, бо спогади про таке не стерти неможливо. Батьки це теж розуміли, але намагалися не акцентувати на цьому увагу, бо й так було не весело. В той день я зрозуміла не тільки це, а ще й як жилося моїм бабусі і дідусю на Донеччині, весь цей час, я хвилювалася за них, але й гадки не знала як це. Ввечері тато і мама заклеїти скотчем вікна по всій квартирі і ми вляглися спати, не знаючи чи прокинемося завтра.

Наступного ранку батьки сказали що при екстреній ситуації ми поїдемо на дачу, тому ми почали збирати екстрені валізки куди поклали одяг, воду, аптечки, трохи їжі і копії документів. Після цього я читала новини, від думки про те що багато киян ночували у метро маючи власні будинки мені ставало тяжко на душі, але я намагалася бути оптимісткою. Сидівши склавши руки я не могла, тому кожні вихідні ходила плести маскувальні сітки, а ще купляла різні продукти для людей з гарячих точок і військових.

Через декілька днів до нас ненадовго приїхала мамина подруга з маленьким сином, бо у них в місті знаходитися було небезпечно. З ними ми в перший раз почули сирену і спустилися в підвал. Було дуже страшно, у підвалі зовсім не було інтернету, але все обійшлося. Потім ми вже при тривогах сиділи в коридорі на постелений матрацах з подушками, іноді проводили там всю ніч, намагаючись поспати.

Після двох місяців постійних тривог ми поїхали до Болгарії. Спочатку жили в готелі за програмою допомоги українцям, а потім переїхали в квартиру наших родичів. Я кожен день думаю про мою рідну країну, і дуже хочу повернутися вже в мирну Україну. Мир для мене тепер це не просто необхідність а єдина можливість спокійно продовжувати життя, і я дуже сподіваюся що він скоро настане!