"Дуже хочу повернутися вже в мирну Україну"

Кузнецова Анастасія, учениця 9-Б класу Ліцею міжнародних відносин УМСФ м. Дніпро

Вчителька історії України та всесвітньої історії, та директор ліцею Власова Наталія Сергіївна

"Війна в долі моєї родини"

Двадцять четвертого лютого змінилося життя багатьох людей, цей день перевернув світ з ніг на голову, і зачепив кожного українця.

Багато історій ми вже ніколи не почуємо, бо люди які могли б їх розказати загинули від рук російської армії, але свою я вам розповім.

Того ранку я прокинулася від того що мене розбудила мама, вона нічого не сказала мені про війну, лиш попередила що вони з татом йдуть у магазин, і деякий час їх не буде. Це була шоста година ранку тому я трохи здивувалася чому вони так рано пішли за покупками, але я була сонна і тому трохи подумав знов заснула. Через годину мене вже розбудила сестра, наляканим голосом вона розповіла мені про те що аеропорти в багатьох містах взірвали, вона дізналася це від подруги яка жила біля аеропорту в Дніпрі, і біля її будинку сильно пахло димом.

Коли я почула це то емоції у мене були змішані, я відчувала злість і безпорадність одночасно. Звичайно я чула про загрозу війни, це була найголовніша тема для обговорення зі усіма моїми знайомими, а в моїй школі проводили навчання що робити під час повітряних тривог, але я в це не вірила, і навіть інструктор говорив що ці знання нам навряд чи знадобляться.

Я ходила по кімнаті голосно проклинаючи тих хто це все почав, сестрі і молодшому братові я почала розповідати все що на мою думку буде далі, від цього брат почав плакати, а сестра заспокоювала його і говорила що це не буде тривати більше двох тижнів.

Я зайшла на онлайн урок, але там було лише троє учнів, мені було взагалі не до навчання, і мої думки були зовсім не про німецьку мову.

Я ще ніколи не відчувала більшого полегшення ніж коли знову побачила батьків. Вони принесли дуже багато продуктів, і коли ми розклали їх на підлозі майже вся наша зала була заповнена ними. Мама сказала що усіх магазинах величезні черги і неймовірна паніка. А ще що люди скуповують все, особливо: крупи, консерви, ліки і скотч.

Наступного ранку батьки сказали що при екстреній ситуації ми поїдемо на дачу, тому ми почали збирати екстрені валізки куди поклали одяг, воду, аптечки, трохи їжі і копії документів. Після цього я читала новини, від думки про те що багато киян ночували у метро маючи власні будинки мені ставало тяжко на душі, але я намагалася бути оптимісткою. Сидівши склавши руки я не могла, тому кожні вихідні ходила плести маскувальні сітки, а ще купляла різні продукти для людей з гарячих точок і військових.

Через декілька днів до нас ненадовго приїхала мамина подруга з маленьким сином, бо у них в місті знаходитися було небезпечно. З ними ми в перший раз почули сирену і спустилися в підвал. Було дуже страшно, у підвалі зовсім не було інтернету, але все обійшлося. Потім ми вже при тривогах сиділи в коридорі на постелений матрацах з подушками, іноді проводили там всю ніч, намагаючись поспати.

Після двох місяців постійних тривог ми поїхали до Болгарії. Спочатку жили в готелі за програмою допомоги українцям, а потім переїхали в квартиру наших родичів. Я кожен день думаю про мою рідну країну, і дуже хочу повернутися вже в мирну Україну. Мир для мене тепер це не просто необхідність а єдина можливість спокійно продовжувати життя, і я дуже сподіваюся що він скоро настане!