Я пенсіонерка. Мені 66 років. Проживаю в місті Святогірську Донецької області. У мене двоє дітей, четверо онуків. Діти проживали окремо в Слов'янську. Коли зненацька почалася війна, ми дуже злякалися. Не могли повірити в це, почувши перші вибухи снарядів і бомб.  

Я проживаю у п’ятиповерховому будинку. Ми почали облаштовувати у підвалі бомбосховище: думали, що там пересидимо якийсь час. Потім почули вибухи з боку Ізюму. Росіяни майже захопили Ізюм, і ці вибухи були дуже близько. 

Коли ми спостерігали за тим, що тут коїться, то дуже стривожені були тим,  як бомбили місто, падали бомби та снаряди. 

Коли росіяни були вже дуже близько, наші зруйнували два мости, щоб вороги не пройшли на інший бік. Тяжко було спостерігати за тим, як бомблять монастир і скит. Це дуже гарне місце. 

Усі наші магазини зруйновано. Пожежі були кругом. Особливо постраждав Сахалін. Це віддалений район міста, ми його так називаємо по-своєму. Там зовсім будинки зруйновані. Дуже багато загинуло наших земляків, містян. Це було страшно.

Потім ми, кілька сімей, вирішили виїхати. Були в Полтавській області, в Миргороді, а згодом поміняли місто. Мої діти теж виїхали: один син із сім'єю – в Одесу, інший залишився у Слов'янську, але його родина виїхала в Черкаси. 

Ми перебували у від’їзді до листопада, а потім вирішили повернутися.

Приїхали сюди й побачили, що в мене квартира частково зруйнована: не було вікон, усе розбите. Правда, дякувати Богові, нічого не викрали. Сусіди, які залишалися тут, наглядали за квартирою. 

Знаю, що в місті були хлопці, які активно гасили пожежі. Бігали по різних місцях, де виникали займання. Вони допомагали зберегти домогосподарства. Дещо змогли, а дещо - ні… Були поранені люди, яких вони вивозили в інше місто. Там їм допомагали. Ось ці вчинки нас вразили. Приємно, що люди не були байдужими. 

Коли ми повернулися, у нас не було ні електрики, ні води, ні опалення. Електрику зробили швидко: здається, у грудні. Ми позабивали вікна, як могли, й зимували у своїх квартирах, як і інші люди.

У нашому місті дуже гарно поставлена робота щодо гуманітарної допомоги. Нам видавали багато продуктів харчування, матраци, ковдри, постільну білизну. А ще були пічки, буржуйки. Людям, які живуть у приватному секторі, гроші на дрова давали, а потім деревину безкоштовно завозили. Нас підтримували, і досі підтримують. 

Води немає, але кругом у нашому районі є спеціальні баки, де ми можемо набрати собі води стільки, скільки потрібно. Опалення немає, гріємося обігрівачами. Їх нам, до речі, видавали волонтери. 

Правда, тяжко сплачувати за світло, тому що пенсія дуже маленька, а тарифи на світло підвищили. 

У Слов'янську в мене син, невістка й онук. Я туди періодами приїжджаю, спілкуюся з ними і відволікаюся від усього поганого. Але ті руйнування, які ми бачимо в місті, накладають свій відбиток на психіку, звичайно. Я своїми силами справляюсь. Хоча в нашу лікарню приїздив психолог дуже часто і працював із людьми, але я туди не ходила.

Я мрію, щоб був мир, щоб ми звільнили всі наші території. Дуже жахливо, що росіяни вважають Донецьку, Луганську області й Крим своїми територіями, але ми знаємо, що це все - українське. Я вважаю, що Крим – це Україна, тому що саме Україна підняла його з руїн, відбудувала, зробила курортом для всього Радянського Союзу. Дуже мрію, щоб закінчилася війна, тому що в мене один син на фронті, і я дуже переймаюся цим. Дуже мрію, щоб усі люди жили мирно. Мені не хочеться, щоб люди гинули. Тому що гине цвіт нашої нації, гарні та мужні хлопці. Дуже багатьох убиває війна.