Я з міста Красногорівка Покровського району - це не та Красногорівка, що в ДНРі. У нас містечко маленьке, до війни було дуже гарне, зелене, поряд з Донецьком, але ми ж Україна. Ми весь час знаходимося на лінії розмежування. З 2014 року в нас дуже багато всього разрушено: завод повністю розрушений, трошки там часний сектор розбитий, ну там наче ще і люди знаходяться, а так – повиїжджали, бо там неможливо знаходитися. 

Дуже багато мирного населення загинуло, тому що стріляють і «Градами», і «Смерчами», і фосфорними снарядами – всім підряд. 

Я покинула усе, бо в квартиру було пряме попадання, все розрушили, та ще й мародери «допомогли»: все повитягали з квартири, і в 68 років я бомж, нічого за душою немає.

Я була то в одної сестри у Києві, то в другої - у Дніпрі. Зараз у Полтаві, мені в гуртожитку дали кімнатку. Холодильника нема, тут диван і шкафчики, та і все. А так - люди постягували, хто що міг. 

У квітні 2022 року ми виїхали з Красногорівки, бо там було неможливо знаходитися. Зі мною ще приїхали сусіди мої, чоловік і жінка, ми тут уже півтора року знаходимось. Ну, отримуємо пенсію невеличку, ту гуманітарну допомогу, і від Фонду Ріната Ахметова нам допомагали, дай Бог йому здоров'я. 

Скільки ж наші хлопці будуть гинути? Мріємо про мир, як можна скоріше і швидше, і надіємося на це. Бога молимо про перемогу.